Щедро землю кормить, ублажая -
Есть профессия в жизни такая –
И кормить, и лечить, и лелеять,
В ней потом – зерна жизни посеять…

Да да, она тоже болеет, земля,
И ей ой как! нужны "повара", "доктора", -
В скрупулезной земельной науке
Нужны сильные, добрые руки,
Нужна мудрость, и искренность сердца нужна,
Ведь земля не приемлет притворства и лжи,
В разрушительных войнах сгорая до тла,
О любви молят небо глазницы земли.
На любовь, доброту, и заботу о ней –
Как она отзовется, добром одарит,
Земледелец - он маг - агроном-почвовед
Тонко чувствует каждую жилку земли…

Щедро землю кормить, ублажая -
Есть профессия в жизни такая ...

Я держу в руках новенькую книжку, увидевшую свет в конце 2008 года, подаренную и подписанную мне Иваном Маркияновичем Карасюком на презентации этой книги, которая состоялась 24 февраля 2009 года в актовом зале Уманского государственного аграрного университета.

Я бережно перелистываю свежие странички, из которых на меня смотрят молодые, задорные, красивые серые глаза, излучающие теплоту и мудрость. И глядя в них, невольно рождаются строки -

В этой книге собрана и запечатлена вся история его жизни, вернее, его жизненного подвига, который он совершил и совершает, потому что вся его жизнь – есть сплошной подвиг, большое подвижничество во имя родной земли, во имя науки, во имя людей.

Он относится к тому уникальному поколению, которое со школьного выпускного бала шагнуло в бессмертие сквозь горнило войны. Оставшись в живых, из войны он вынес главное - безграничную любовь к жизни.

Придя на учебу в послевоенный, разрушенный вуз в шинели и солдатской гимнастерке, он стал достоянием этого вуза, его богатством, его легендой…

И сегодня мой рассказ, дорогие уманчане и гости сайта, о замечательном человеке самой земной профессии на земле, который за всю свою жизнь в родных стенах родного вуза и на опытных полях собрал весомый урожай элитных зерен драгоценной науки о земле, достиг в этой науке таких больших высот, при этом остался простым, добрым и человечным, хотя за свой титанический труд был удостоен столь высоких и почетных титулов и наград.

На наш сайт приходят посетители из 37 стран мира. Среди них могут быть и воспитанники Ивана Маркияновича, которых жизнь разбросала по свету. А кому-то из них Иван Маркиянович Карасюк может быть знаком как автор многочисленных научных трудов. И сегодня посредством сайта я хочу расширить границы аудитории и передать вам ту теплую атмосферу, которая была на презентации книги.

Книгу об Иване Маркияновиче Карасюке "Завжди серед людей і для людей" писали 100 авторов -это его побратимы-фронтовики, земляки с Полтавщины, одноклассники, однокурсники, коллеги по работе, ученики и последователи в науке, выпускники. В книге большое количество фотографий. Она содержит много мудрых размышлений о жизни, науке, там много теплых слов благодарности, каждый писавший оставил там частичку своей души...

Итак, открываем первую страничку...
___________________________________

Іван Маркіянович Карасюк, уродженець благодатної полтавської землі, змалку вихований на селянських традиціях, все своє життя присвятив підготовці молодого покоління аграріїв, вихованню у них невгасимого інтересу до знань, до науки. Більша частина його життя пройшла у старовинній Умані.

Тут розцвів талант здібного студента, вченого і педагога, реалізувалися його організаторські здібності. Будучи гідним продовжувачем справи О.І.Душечкіна, П.А.Власюка, С.С.Рубіна, М.М.Шкварука, Іван Маркіянович Карасюк став відомим ученим у галузі агрономії, знаним наставником молоді.

За короткий час, наздоганяючи втрачені воєнні роки, він пройшов шлях від студента до доктора наук, професора, декана факультету, першого проректора нашого навчального закладу. Поєднання незгасаючої енергії з мудрістю та життєвим досвідом, настирливістю у повсякденній праці дає можливість І.М.Карасюку ось уже півстоліття очолювати структурні підрозділи нашого університету.

На цих посадах у повній мірі розкрився його талант ученого, організатора, педагога-новатора. За безпосередньої участі шанованого ювіляра у нашому навчальному закладі було відкрито нові спеціальності і спеціалізації, розширено і оновлено навчальну та наукову базу, удосконалено форми навчального процесу. Його знання справи, мудрість учителя і вихователя, пошук нового, прогресивного, чітке бачення перспективи, вміння об’єктивно оцінити ситуацію, наполегливість у досягненні поставленої мети, організаторські здібності забезпечували авторитет серед викладачів, друзів, студентів, аспірантів, колег-керівників кафедр, факультетів інших навчальних закладів.

Спосіб життя І.М.Карасюка – це постійна титанічна праця, праця воїна, праця хлібороба, праця вченого, праця організатора, праця вихователя, це постійний рух вперед. До створеної ним школи належать учені, які успішно захистили докторські і кандидатські дисертації, з-під його пера вийшли сотні наукових праць, у тому числі: підручники, навчальні посібники, довідники, наукові монографії і статті.

Заслуги професора І.М.Карасюка перед Батьківщиною відзначено багатьма бойовими і трудовими урядовими нагородами. Він – провідний науковець у галузі агрономії, почесний член товариства ґрунтознавців і агрохіміків України. Все, що зроблено і досягнуто І.М.Карасюком, - це не тільки дарунок долі, а природний розум і талант, помножені на невтомну працездатність.

Народився Іван Маркіянович Карасюк 23 листопада 1923 року у бідній селянській родині в Линниковому яру с.Сари Гадяцького району на Полтавщині. Під час навчання в початковій школі с.Сари пережив голодомор 1932-1933 років, потім була семирічка і перший випуск 10 класу в рідному селі.

Недільним ранком 22 червня 1941 року, що настав після випускного вечора, зустрів тривожне повідомлення про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз і вже 8 серпня став курсантом II-го Сумського артилерійського училища. З 1 жовтня 1941 року до 1 травня 1945 року – учасник бойових дій Південно-Західного, Західного, Волховського, Ленінградського, Другого і Третього Прибалтійських, Першого Білоруського фронтів.

Брав участь у боях за Москву, в обороні Ленінграда (прориві і повному знятті блокади), звільненні Новгорода, Пскова, Виборга, Тарту, Шауляя, Риги та інших міст Прибалтики, звільненні Польщі та її столиці Варшави, форсуванні великих рік Волхов, Велика Вісла, Одер, штурмі ( 16 квітня – 1 травня 1945 року) Берліна.

Воював у складі мінометного батальйону 22 ОЛСБ, заряджаючим полкової батареї 60-го стрілецького полку 65-ї Забайкальської стрілецької дивізії, командиром гармати, командиром вогневого взводу, старшим на вогневій шостої батареї 798-го артилерійського полку 265-ї Червонопрапорної Виборзької стрілецької дивізії 36-ї гвардійської корпусної артилерійської бригади РГК у військових званнях від курсанта артучилища до гвардії підполковника.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни, в 1945-1947 рр., продовжував службу у військових з’єднаннях на території Німеччини. Демобілізувався у березні 1947 року. В 1947 – 1952 рр. навчався в Уманському СГІ (слухач підготовчого відділення, студент), який закінчив з відзнакою у березні 1952 року.

В 1952-1956 рр. працював на виробництві (дільничним агрономом Уманської МТС, завідувачем сільгоспвідділу і секретарем райкому в зоні Уманської МТС).

В 1956 – 1959 рр. – аспірант кафедри загального землеробства Уманського СГІ і одночасно в 1958 – 1962 рр. асистент, старший викладач кафедри організації сільськогосподарських підприємств цього інституту.

В травні 1960 року захистив кандидатську дисертацію на тему: «Поліпшення зяблевого обробітку грунту під цукрові буряки в умовах Лісостепу України».

В 1962 – 1973 рр. доцент кафедри агрохімії і ґрунтознавства, декан агрономічного факультету Уманського СГІ.

В грудня 1970 року захистив докторську дисертацію на тему «Поліпшення системи зяблевого обробітку грунту під просапні культури в зернобурякових сівозмінах південно-західного Лісостепу України».

В 1973 – 1989 рр. – проректор з навчально-виховної та наукової роботи Уманського СГІ, з 1973 р. – доктор сільськогосподарських наук і одночасно з 1979 р. завідувач кафедри агрохімії і ґрунтознавства, з 1982 р. – професор Уманського СГІ. З 1988 р. – голова Уманського відділення Українського товариства ґрунтознавців і агрохіміків; в 1998 році удостоєний диплома «Почесний ґрунтознавець України».

В 1988 р. Указом Президії Верховної Ради України від 30 вересня присвоєно звання «Заслужений працівник освіти Української РСР». З 1998 р. – голова Ради ветеранів Уманського ДАУ, з 2000 р. – довічний стипендіат Президента України. В 2003 р. рішенням ученої ради університету вперше присвоєно звання заслуженого професора Уманського ДАУ.

На початку 2008 року обраний академіком Міжнародної академії аграрної освіти.

Як керівник наукової школи підготував два доктори і 11 кандидатів наук, автор понад 400 наукових праць, в тому числі: монографії, підручники, навчальні посібники, рекомендації і методичні вказівки, довідники, статті, тощо.

За активну участь у захисті Вітчизни та у відбудові і розбудові народного господарства України нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-2 ступеня, «За мужність» 3-го ступеня, понад 20 медалями, в т.ч. «За відвагу», а також пам’ятними нагрудними знаками міністерств і відомств: «Відмінник соціалістичного сільського господарства»(1974 р.) «За відмінні успіхи в роботі» (1983 р.) «Знак пошани» (2003 р.) «Відмінник освіти і науки» 1 ступеня (2004 р.); почесними грамотами і цінними подарунками, серед них годинники і Почесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР (1984 р.) і Верховної Ради України (2004 р.)

За особливий внесок у розвиток міста, активну громадську діяльність та з нагоди Дня Перемоги рішенням міської ради Умані від 24 квітня 2004 р. І.М.Карасюк удостоєний відзнаки «За заслуги перед містом».

... Кожна людина, проживши довге життя, має що згадати. І чим більше воно було наповнене працею громадською, суспільною, тим важливіший внесок такої людини у суспільство, а моменти з біографії є пізнавально-повчальними і інформаційно важливими для тих, хто знайомиться зі спогадами.

Так виник задум написати автобіографічну повість-спогад «Життя прожити – не поле перейти» та книгу «Завжди серед людей і для людей», де зібрані спогади, повідомлення, привітання та роздуми про життя, працю і громадську діяльність Карасюка Івана Маркіяновича, академіка Міжнародної академії аграрної освіти, заслуженого працівника освіти України, довічного стипендіата Президента України, почесного ґрунтознавця Українського товариства ґрунтознавців та агрохіміків, завідувача кафедри агрохімії та грунтознавства, доктора сільськогосподарських наук, заслуженого професора Уманського ДАУ, голови ветеранської організації університету, з нагоди його 85-річчя від дня народження. На мою думку, саме в таких біографічних сповідях криється формула успішної в житті людини, механізм здобуття успіху в справах, якими займається людина, особливо це важливо для молоді, яка тільки починає прокладати свій життєвий шлях.

Іван Маркіянович Карасюк народився і виріс у тому Линниковому яру села Сари, де особливо гарно у час цвіту акацій, що розрослися на горі і кидають білі сережки на підгір’я колишньої садиби Карасюків, а в яру такий теплий настій того цвіту, від якого аж захлинаються сарські солов’ї. Тут зупинилася у спогадах сусідів молодість Івана Карасюка, тут ще пам’ятають його батьків та сестер.

Батько Маркіян Якович Карасюк (по-вуличному – Толошний) запам’ятався надзвичайною працьовитістю. Зі своїм братом Ісаком він копав колодязі у Сарах. Щоб до ладу викосити підгір’я за хатою, ставав навколішки і «вибривав маленькою косою траву, як бритвою». Ось він уже в літах: іде з магазину – несе хліб, а під другою рукою – жмут нарваної трави. Чого ж його зайве тратити час?

Любив Маркіян Якович плекати сад, вирощував розсаду овочевих для всього кутка. Навіть у свята до нього йшли люди, щоб допоміг у праці. Знали: Маркіян Толошний не відмовить. Його дружина часто говорила сусідам: «Людям Бог дає свято, а моєму Маркіяну неначе наперекір всьому підкидається робота».

Мати Івана Маркіяновича, Явдоха Ананіївна, для того оточення, в якому жила, була винятковою жінкою. Після закінчення двохрічної церковно-приходської школи, як краща учениця, отримала цінний подарунок – книгу «Євангеліє». Проста селянка мала невтоленну спрагу до знань, заходячи до сусідів і помічаючи книги чи газети, брала їх до рук і жадібно читала, ніби ковтаючи сторінки. У свята ходила в церкву і читала релігійні книги, могла розтлумачити церковні вирази та значення того чи іншого свята.

На питання: «Яким був Іван Карасюк серед вас?» - його ровесники відповідали: «Незвичайний, неспокійної вдачі, постійно прагнув до нового, до знань. І одне у нього неабияке – сильна пам’ять».

Пригадує Марія Михайлик: «Коли ми з Іваном пасли корів у Пархоменковому, то він каже мені:
- Цікаво, куди оте сонце падає і ховається на ніч? Давай підемо подивимося.
- Та й пішли з ним на захід. Корови самі побрели додому, а матері сполошилися: де ж діти?»

А це фрагмент із спогадів, на жаль, нині покійного І.С.Дороганя: «...Це ще мені мати моя розповідала. Іванові тоді було років п’ять. У Толошних була десь земля біля Янишиного хутора. Батько рано пішов туди обробляти землю. Іван вранці прокинувся зі сну, довідався, куди пішов батько і, нікому нічого не кажучи, вийшов із хати та й пішов у Янишин хутір. Дійшов туди безпомилково, хоча це дорога неблизька, та ще й для п’ятирічної дитини.
- Отакий настирливий», - закінчив свою розповідь І.С.Дорогань. Можливо, дитяча настирливість у майбутньому і стане наполегливістю у роботі доктора сільськогосподарських наук, заслуженого професора Уманського державного аграрного університету І.М.Карасюка.

І останній штрих до портрета вченого додає Микола Мотренко: «Я пам’ятаю Івана Карасюка, коли він із Умані приїжджав у рідне село Сари і приходив до Галини Марченко. Рано-вранці, перекинувши рушник через плече, йшов по росах через луки до Псла і співав. Який у нього був сильний голос для пісні!» До цього хочеться додати: «... і жага до хиття, яка допомогла вижити під час боїв». Тут, наді Пслом із тихими заплавами і зеленолугими оцарками, він зустрів своє велике кохання – Галину Марченко, сироту з неповторним відсвітом озерець-очей, що приязною незабудкою завжди живе у його серці. Воістину правдиві слова: « Щоб до глибини зрозуміти суть людини, треба побувати на її батьківщині».

Це сарський феномен, який проріс добірним колосом на хліборобській ниві із міцного працею батьківського кореня та мудрою материнською силою в пагоні. Та і своє життя Іван Маркіянович Карасюк прожив так, неначе на високій ноті проспівав мелодійну пісню.

Земляки із Сар вітають свого славного ювіляра І.М.Карасюка із 85-річчям віршем уродженця села І.М.Басараба:

Усі свої свідомі роки з 95-ти прожитих, за винятком часу, що перебував у рядах захисників Вітчизни від фашистських загарбників, я працював учителем у Сарській середній школі Гадяцького району Полтавської області. У 1936-1938 роках мене призначили класним керівником 5-Б класу, в якому навчалися Іван Карасюк та його товариш Іван Повзун. Хлопці добре вчилися, були відмінниками, допитливими учнями, проявляли велику жагу до знань, особливо до природничих наук, дуже добре розв’язували задачі з математики, відзначалися організованістю та сумлінним ставленням до навчання. Хлопці завжди були авторитетними серед учнів.

З того часу у мене було багато талановитих і чудових учнів, але серед таких, які б не цуралися рідної школи, своїх учителів, свого села і своїх односельців та відзначалися доброзичливим ставленням до зв’язків з рідною школою і селом, - Іван Маркіянович є найріднішим. Зеленіють біля школи дерева, посаджені ним з однокласниками. Спасибі всім їм за це, за добрі слова і пам’ять.

Тож не випадково, що після війни Іван Карасюк та товариш його Іван Повзун закінчили з відзнакою Уманський сільськогосподарський інститут, стали кандидатами сільськогосподарських наук, працювали у різних куточках України. Іван Давидович Повзун – старшим науковим співробітником Артемівської дослідної станції садівництва. Іван Маркіянович Карасюк – в Умані, став доктором с.-г. наук, професором.

Нині я все менше отримую поздоровлень, і не тому, що мене забули, а тому, що значна частина моїх випускників з кожним роком відходить у вічність. Але коли я одержую від Івана Маркіяновича хоч коротенького листа, мені приємно, що частка моєї праці посприяла росту таких видатних, відомих на всю Україну людей.

Іван Маркіянович часто навідується у своє рідне село, відвідує школу, цікавиться успіхами школярів і завжди відвідує мене, пише мені листи, згадує як вчителя. І я горджуся своїм учнем. Односельці також згадують Івана Маркіяновича і з гордістю та любов’ю читають його книгу «Життя прожити – не поле перейти».

Напередодні 60-річчя від Дня Перемоги відбулася презентація книги «Життя прожити – не поле перейти» на батьківщині автора, у селі Сари Гадяцького району.

На цій землі для Івана Маркіяновича Карасюка назавжди зупинилася спогадом юність. Одного літнього дня, у неділю, на подвір’ї Марії Христанівни Михайлик, жительки Линникового яру села Сари, зібралися давні добрі друзі та сусіди. Слово по слову мова зайшла про її колишнього сусіда Івана Карасюка, з яким проминуло її нелегке, голодне і трудове дитинство. Невдовзі саме вийшла з друку у видавництві «Нічлава» його книга «Життя прожити – не поле перейти», в якій відображені події всього його життя.

Колись у Сарах Яків Карасюк (Толошний) узяв у генерала російської армії Тулинського п’ять десятин землі в оренду для сівби пшениці з розрахунку за п’ятий зібраний сніп. Урожай виростив небувалий. І тоді майже всю зиму не замовкали ціпи у клуні Толошних. То був його дід, працьовитість якого унаслідував син Маркіян і онук Іван.

Пильнував і батько Маркіян свій насущний з ниви хліб, дотемна не розгинав спини, щоб скопати за хатою високе підгір’я і посадити сад. З міцного кореня батьківського сонячного саду Іван Карасюк підніметься в життя добірним колосом, не згубивши орієнтир хлібороба на всі прийдешні дні. Його мати була родом із Соснівки, зразково закінчила церковно-приходську школу і все життя мала незгасну потребу в читанні. І не було для сина вищих законів, від батьківських, а глибшої мудрості, як материнська. Ріс серед Чупейдів, Мотренків, Михайликів. І цю твердь під ногами взяв у спадок із рідного Линникового яру. В хаті Динисихи осягнув наймудрішу науку книги, а з сусідським дівчам стояв на вечірній межі і чекав заходу сонця.

Доля Івана Карасюка щось знала по зорях і давала прозорий натяк на те, щоб не згубив правильний маршрут доріг. Життя поєднує в собі все: щасливе і трагічне. Але часто його рятували чисті промені власної душі.

21 червня 1941 року в Сарській школі відбувся перший випуск учнів 10 класу, тих, які прямо з випускного вечора підуть на фронт. Це був його випуск. Він пройде свій військовий шлях від стін Москви до головної магістралі Берліна – Олександр-штрассе, де загартовувався його характер. Від простого солдата до старшого на батареї командира вогневого взводу. В складі 22 окремої лижно-стрілецької бригади 2-ї Ударної Армії брав участь у прориві блокади Ленінграда, у Мгінсько-Синявинській та Любанській наступальних операціях.

Під селом Люблино в полі по пояс у снігу при 42-градусному морозі замерзали солдати. Тоді один із них штиком гвинтівки відірвав від протигаза гуму і запалив її, підкинувши сухі гілки, що розгорілись у велике багаття. Винахідливість Івана Карасюка прийшла на допомогу всьому батальйону.

А ось другий епізод. На Волховському фронті заряджаючий полкової гармати був поранений у голову. А коли польовий хірург вийняв із потилиці осколок, то сказав: «Ти, солдат, у сорочці родився. Осколок не дійшов до мозочка всього на півтора міліметра». Тим солдатом був Іван Карасюк.

Закінчилась війна. Лінії його доріг перейдуть в іншу площину часу. А десь там, в Умані, золоті перегони хлібів пливли на обрій життя юнака. Навчався в Уманському сільськогосподарському інституті, який закінчив з відзнакою. Здібний та працелюбний аспірант кафедри загального землеробства розкриває свою схильність до наукових досліджень, стає одним із найулюбленіших учнів професора С.С.Рубіна, під керівництвом якого займається вивченням розробок і впроваджень різних способів обробітку землі. Згодом захищає дисертацію і стає кандидатом сільськогосподарських наук, доцентом кафедри агрохімії та ґрунтознавства, деканом агрономічного факультету Уманського сільськогосподарського інституту. І в контексті цих рядків – обнадійливий зміст життя.

Але коли життя мчить на високому перегоні, то іноді складається з несумісних контрастів. У процесі наукових досліджень, одержані І.М.Карасюком достовірні результати створили реальні умови для написання докторської дисертації. Проте в цей час розгортається активний похід влади проти українських учених-аграріїв. Необґрунтованим нападам піддається і проректор з навчальної і наукової роботи Уманського інституту сільського господарства І.М.Карасюк, а на його докторську дисертацію кинуто тінь неправомірних звинувачень.

Була спроба вбити в ньому найвищі поривання душі.
Та він з гідністю зустрів цю невдачу, піднявся вище кривд і підступного зла, знайшов справедливий захист свого імені від заздрісників. То був десятирічний період «ходіння по муках», коли Іван Маркіянович твердо відстоював власний шлях провідного вченого в науку. В 1982 році йому було присвоєно звання професора, що логічно підтверджувало науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук.

З-під його пера виходять монографії з інтенсивних технологій вирощування зернових і технічних культур, наукові рекомендації, статті. Це і є феномен Карасюка, який узяв правильний хліборобський старт у житті і в найскладніший момент мужньо не зійшов з важких дистанцій. Це феномен покоління наших батьків, що мали ті скарби людської душі, які не повинні загубитися в нашому свавільному сьогоденні.

…А в Линниковому яру серед буйних акацій не змовкають сарські солов’ї, будять чиюсь пам’ять. Пам’ять сестер Михайликів, Івана Дороганя, Василя Перепади, Галини Капустянської, доньки Агафона Євтушенка. Тих, хто разом зі мною того недільного дня згадував Івана Маркіяновича Карасюка, причетного назавжди до цієї землі своїм родовим коренем.

________________________________________________________

_________________________________________________________

На початку грудня 1941 року наш потяг поступово наближався до Москви… Стояла сувора засніжена зима. Морози сягали 30-40 градусів, товщина снігу перевищувала 50-70 сантиметрів. Нарешті ми прибули на станцію Лихобори, що поряд із сільськогосподарською академією ім.Т.А.Тімірязєва. На стінах її корпусів висів заклик комісара Клочкова: «Велика Россия, а отступать некуда – позади Москва!».
5 грудня 1941 року ми, мінометники, вийшли в похід за визволення селища Крюково.

Події цієї трагедії у 1974 році Сергій Островий та Михайло Фрадкін описали у своїй пісні-поемі «У деревни Крюково».

22 ОЛСБ II-ї Ударної Армії прибула на щойно створений Волховський фронт і відразу вступила у бій з фашистськими загарбниками за звільнення новгородських та ленінградських земель. Біля селища Ольховські хутори та поселення Красна гірка бригада була втягнута у надзвичайно важкі бої. В одному з таких боїв були поранені Володимир Федоров, Іван Карасюк та інші солдати.

Після шпиталю, поправивши здоров’я, були знову направлені на фронт у діючу Другу Ударну Армію.

…Напередодні Дня Радянської Армії 23 лютого 1942 року гітлерівці пішли у відкритий контрнаступ, щоб остаточно закрити горловину прориву і залишити Другу Ударну Армію в оточенні. Щоб не допустити закриття горловини, щойно прибуле поповнення солдат із шпиталів було направлено у район прориву. І тут, біля селища Мале Замоще, під час відбиття психічної атаки Іван Карасюк був важко поранений в голову й знову відправлений до шпиталю.

За кілька кілометрів від лінії Маннергейма фіни міцно тримали головний опорний пункт Кархуля, щоб не допустити прориву всієї лінії, яка, за задумом її архітектора Маннергейма, вважалася неприступним форпостом оборони фінів.

Майор Г.Ф.Зенін із 450 стрілецького полку керував операцією і звернувся до вогневиків 6-ї батареї 798 артполку, щоб вони допомогли йому зруйнувати протитанковий захист.

На батареї в цей час закінчилися боєприпаси. Іван Карасюк приймає сміливе рішення: використати трофейні фінські снаряди випуску 1905 року, які підходили до наших гаубиць.

І тоді в одну мить загриміли гармати Івана Альохіна, Миколи Помазана, Серафима Бугайова, Яхіна Рахімджана. Могутній артилерійський вал, як смерч, навалився на фінів, його вміло направляв командир вогневого взводу, старший на вогневій 6-ї батареї Іван Карасюк. Протягом майже чотирьох годин гриміли гармати. Це і вирішило кінець операції. Лінія Маннергейма була прорвана на всю глибину, звільнено місто Виборг, це прискорило вихід Фінляндії з війни.

За вміле керівництво операцією учасники цієї операції були представлені до різних нагород, у тому числі старший на батареї І.М.Карасюк - до ордена Червоної Зірки.

Пам’ятаю я і бій на польській землі - протягом восьми хвилин бій був закінчений, і всі німецькі танки були знищені.

За умілі дії, мужність і волю до перемоги в цьому короткому бою були нагороджені: Іван Карасюк – орденом Вітчизняної війни другого ступеня. Командири гармат і навідники – орденом Червоної Зірки, а усі члени обслуги гармат - медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги».

Вирішальною у перший період війни була Ленінградська оборона, яку здійснювали війська Волховського і Ленінградського фронтів. Головні сили ворога – танкові дивізії – були скуті в боях під Ленінградом. Та військові сили в бою виявилися нерівними . Ворожа авіація господарювала в повітрі. Ворог мав значну перевагу в артилерії, танках. Але радянські війська не залишили Ленінград і вистояли завдяки героїзму простих воїнів і вірі у перемогу.

Я добре пам’ятаю, коли молодий солдат Іван Карасюк прибув у 6-ту батарею 798-го артилерійського полку перед серпнево-вересневою Мгінсько-Синявинською операцією, вже побувавши на Волховському фронті після шпиталів, де лікував поранення, і з досвідом фронтового життя.

Наша батарея знаходилася біля селища Нове і готувалася до майбутніх боїв. Він був наймолодшим безвусим солдатом, високим і худим, як соломина. Спочатку він був рядовим номером гарматної обслуги і виконував під час бою обов’язки замкового та всі інші роботи, що доводилося виконувати біля гармати під час ведення вогню.

Вже після Мгінсько-Синявинської операції він став розвідником і разом з командиром відділення М.Толмачовим вів спостереження за поведінкою фашистських окупантів на ленінградській землі, допомагаючи мені, як командиру батареї, відкривати вогонь, корегуючи чистоту попадання. Спостереження вели з ялинок, що стояли обабіч дороги Тортолово-Гайтолово. Вони росли поруч з нашими землянками. У цю пору року часто йшли дощі, і солдати кожного дня вичерпували воду, щоб не затопило землянки.

Батарея часто міняла свою вогневу позицію, переїздила з одного місця на інше і вела вогонь по німецьких вогневих точках. Особливо посилилися наступальні дії полку після прориву блокади Ленінграда і з’єднання Волховського і Ленінградського фронтів. У цей час ми воювали з німецькими артилеристами, що обстрілювали залізничну колію, котра зв’язувала Ленінград і Велику землю.

С Иваном Маркияновичем я познакомился на встречах ветеранов 265-й стрелковой дивизии, на которые съезжались в Ленинград однополчане в конце 70-х – начале 80-х годов со всего Советского Союза, чтобы вспомнить бои на Невском «пятачке», под Гайтоловом, Тортоловом, поселком 1-й Эстонский.

Члены клуба Ленинградского государственного университета, инициирующие и координирующие с 1973 года создание мемориальной зоны битвы за Ленинград на речках Назия и Черная в 1941-1944 гг., выезжая в район Тортолово-Гайтолово с Иваном Маркияновичем персонально, обогатили свои знания подробностями тех боев. Открытость и общительность Ивана Маркияновича делали наши беседы с ним очень живыми и непринужденными, а его тяга к освоению нового и необычного удивляли.

В критический для нашей страны период, проходившая с 27 августа по 1 октября 1942 года на участке Липка-Вороново кровопролитнейшая Синявинская операция Волховского фронта – третья попытка прорыва блокады Ленинграда с восточного направления – превратилась в Первое Ладожское сражение между двумя ударными группировками и могла бы называться «Гайтоловской битвой».

В первом эшелоне волховчан наступали на фронте протяженностью в 24 км войска 8 армии. В начале наступления в 8 стрелковых дивизиях насчитывалось 73701 человек. Наибольшие потери понесли те, кому выпало наступать на мощные опорные пункты немцев – Тортолово, поселок 1-й Эстонский и Мишкино у железной дороги Волховстрой-Мга. 286-я стрелковая дивизия освободила Вороново, потеряв 1984 человека, но главные потери их ожидали в сентябре.

Трудно переоценить значение Синявинской операции Волховского фронта 1942 года, благодаря которой Ленинград – со всеми музеями, храмами, дворцами, университетом, институтами, заводами – за месяц родился во второй раз, операции, жизненно важной не только для Ленинграда!

Здесь же подчеркнем, сколь важное значение придавал Гитлер сражению у Ладожского озера в сентябре 1942 года, когда его войска вели тяжелые бои у Сталинграда и на Кавказе. Ведь свои новейшие танки «тигр» он применил впервые не в Тунисе, не на полях под Сталинградом, а на лесисто-болотистой , почти непроходимой для танков, местности между Тортолово и Гайтолово.

И если фельдмаршал Э.фон Манштейн жаловался на утраченные победы, весь мир восхищался доблестью наших бойцов, о том, как «русская сила солдатская немцев на запад гнала», а рядовой солдат Павел Шубин подвел итог этих событий:

Самоотверженно сражаясь под Гайтолово, воины Волховского фронта не только спасли Ленинград от захвата и полного разрушения немцами, но тем самым сорвали и операцию «Лаксфанг» - одновременный захват немецкими и финскими войсками Мурманской железной дороги сразу после падения Ленинграда.

А на цю мелодію у 1998 році Майя Юхимівна Замаховська, старший викладач кафедри іноземних мов Уманського ДАУ, написала:

З дитинства найдорожчих людей у нас було двоє, власне, як і повинно бути: мама й тато. Їх роль у нашому житті ми можемо оцінити тільки через роки, ставши самі батьками. Усім кращим у собі ми зобов’язані своїм батькам і книгам, що були і будуть постійними супутниками нашого життя і праці.

Мама і тато… Непросто знайти слова, які б вмістили нашу з братом любов і вдячність. Стільки почуттів у цих двох словах! Часом запитую себе, чи все ми зробили, щоб хоч якоюсь часточкою віддячити батькам. Адже діти завжди в боргу перед батьками. Нашої мами вже не стало… І холодок порожнечі пробігає поза спиною, а безповоротність втрати бентежить душу.

Працьовиті, допитливі члени родин Марченків і Карасюків, без сумніву, були достойні кращої долі, і перший крок до зміни свого соціального статусу здійснили Галина Марченко та Іван Карасюк, які з дитинства були здібні до навчання, прагнули до вершин науки і які стали засновниками династії Карасюків.

Мама і тато, вихідці з селянських родин, стали інтелігентами у першому поколінні, повністю відповідаючи словниковому визначенню слова «інтелігентність», за яким це означає освіченість, культурність, розумову розвиненість, порядність, принциповість, сумлінність і чесність.

До того моменту, як ці дві людини зустрілися, кожний з них пережив надзвичайні випробування - голод, батько – війну, а мама – важку працю у Німеччині, смерть, нестатки, розруху. Але наперекір усьому вони все витримали, вижили для того, щоб зустріти свою долю і стати щасливими. І все наше життя було осяяне їхньою любов’ю і турботою.

Мама була вчителем географії, справжнім ентузіастом своєї справи. Викладати свій предмет почала після закінчення Київського педагогічного інституту ім. О.М.Горького (нині Педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова) у середній школі села Соколівка Маньківського району. Жителі села і її учні до цього часу пам’ятають молоду вродливу вчительку, яка, ніби ясне сонечко, приносила світло у класи, і називали її у селі «первісткою», оскільки народила вона першого сина Михайла. Батько у цей час працював в Уманській МТС і добирався у Соколівку, а це понад 30 км, на попутному транспорті, який тоді не часто їздив цим шляхом, або пішки. Демобілізованому фронтовику такі відстані не здавалися чимось неможливим.

Згодом молода сім’я переїхала у місто Умань і поселилася в однокімнатній квартирі поблизу парку «Софіївка».

Мама пропрацювала 25 років в Уманській середній школі №8, а батько і нині працює в Уманському ДАУ.

З любов’ю і душевним теплом ми згадуємо турботливі материнські руки, які ніжно гладили наші голівки, заспокоюючи, а іноді й давали «шльопки» за дитячі провини. Батько в основному повчав нас словом. І про себе також ми могли б сказати, що нас виховувала смужка світла з-під дверей кімнати, де мама готувалася до уроків, а батько до лекцій, коли ми лягали спати. Ми бачили і пам’ятаємо, як важко їм давалося життя, як вони долали труднощі і незгоди разом, і з дитинства батьки для нас як великі, святі люди, що роблять усе на благо сім’ї, на благо Батьківщини. І коли перед нашими ровесниками постало питання вибору професії і вони важко вирішували ким бути, для нас це питання давно було вирішене: звичайно, ми будемо одержувати вищу освіту у сільськогосподарському вузі за прикладом батька.

Михайло Іванович – кандидат технічних наук, працює заступником директора Київського НДІ «Украгропромпродуктивність», а Олена Іванівна - кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри овочівництва Уманського ДАУ.

14 липня 2000 року рідні і близькі вітали Галину Іларіонівну і Івана Маркіяновича з золотим перевеслом, 50-річчям з дня одруження. А до діамантового весілля не довелося дожити нашій дорогій, коханій мамі…

Чоловіча гілка династії продовжується у сім’ї Карасюка Михайла Івановича і його дружини Софії Володимирівни, які мають двох доньок Марину і Анну, що обрали для навчання архітектурний факультет Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Старша дочка Марина вийшла заміж за однокурсника архітектора Кирила Футиського. В молодій сім’ї народився син Гліб – правнук І.М.Карасюка.

Жіночу гілку династії Карасюків продовжує Олена Іванівна, яка поєднала свою долю з вихідцем з Полтавщини Уляничем Федором Миколайовичем, і їх сім’я має двох синів Костянтина та Івана, які без вагань пішли шляхом батьків і дідуся на службу аграрній науці. Костянтин одружився з випускницею факультету підприємництва Уманського ДАУ Юлією Ткачук. А молодший Іван – студент факультету харчових технологій Уманського ДАУ.

З ім’ям Т.Г.Шевченка, в оточенні рідних і близьких, друзів і послідовників іде наш дорогий батько Іван Маркіянович своєю життєвою дорогою, перемагаючи і долаючи всі негаразди на життєвому шляху.

Здружився я з Іваном Карасюком під час студентських літніх канікул, хоча з дитинства знав його як односельчанина. Влітку 1949 року ми з’їхалися у рідне село Сари з усіх куточків України. Вечорами разом ходили до клубу, а вдень допомагали родині і відпочивали на чудовій річці Псьол. Там я і познайомив свою сестру Галю з Іваном. Непомітно сплинув час, пролетіло літо, але дружба між Іваном та Галиною залишилася і переросла у вірне кохання.

Все життя ми родичалися і дружили сім’ями, часто приїжджали в Сари, їздили один до одного у гості. Допомагали у скрутні часи і раділи успіхам один одного та дітей. Ми з Іваном Маркіяновичем стали братами, а Галина Іларіонівна з моєю дружиною Ніною Кирилівною - сестрами, хоч Галя мала своїх рідних сестер Євдокію, Катерину і Марію.

Всі ми залишилися сиротами у період репресій та голодомору. Важко нам було жити, навіть хату після арешту батька хотіли забрати. Та допомогли відстояти її добрі люди. Так і росли ми сиротами перед війною і у війну, під час німецької окупації. Важко працювали спочатку у колгоспі, а потім на німців. На нашу долю випали важкі випробування, коли на всіх були одні чоботи, і ми по черзі ходили до школи, робили уроки при каганцях, але бажання до знань було величезне, і ми вчилися на «відмінно».

Таке важке дитинство згуртувало нас, допомогло вижити і стати людьми. Ми страшенно переживали, коли нашу сестру Галю забрали на роботу до Німеччини на довгі три роки. Старалися висилати невеликі посилочки масою 200 г, оскільки більше не дозволяли. Я, молодший брат, за ці роки поневірянь одразу став дорослим, оскільки потрібно було турбуватися за родину.

Пройшла війна, почалося мирне життя, і з’явилася можливість вчитися далі. Я вступив до Львівського торгово-економічного інституту, Катерина – до Гадяцького педтехнікуму, Галина – на географічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О.М.Горького. Навчалися ми дуже добре, щоб отримати картки на хліб та невелику стипендію, крім якої у нас не було інших доходів.

І до цього часу ми зустрічаємося, спілкуємося, цікавимося справами один одного. Часто ми збираємося усією родиною з дітьми і онуками у найстаршої сестри Євдокії та найменшої Марії. Зустрічі проходять дуже тепло, радісно. Ми привчили дітей теж спілкуватися між собою і допомагати у горі і у радості.

Велика родина Марченків завжди раділа, що породичалася з сарським козаком Іваном Карасюком, і гордиться тобою, тим, що ти своєю працею і розумом, чесністю, справедливістю сміливо йдеш тернистими дорогами життя і досягаєш успіхів у вирішенні намічених завдань. Сари, саряни і вся твоя рідня поздоровляють тебе, Іване Маркіяновиче, з ювілеєм. Бажають щастя, здоров’я та успіхів на ниві науки.

Школа плекає розум нації, давні і добрі традиції шанобливого ставлення до освіти. Вважаючи в цих словах своє покликання, професор І.М.Карасюк готує не лише досвідчених агрономів, спеціалістів і магістрів, але й працівників освіти і науки. З його наукової школи виходять доктори і кандидати наук, провідні спеціалісти галузевих академій, викладачі вищих навчальних закладів, працівники науково-дослідних установ. (Про них розповідається в розділі "Наукова школа І.М.Карасюка". А починаючи з 100 сторінки, кожен з них розповідає про свого вчителя).

У дружному колективі науково-педагогічних кадрів кафедри агрохімії і ґрунтознавства, якою ось уже 30 років керує професор І.М.Карасюк, панує атмосфера творчого наукового пошуку, взаєморозуміння, поваги і довіри та глибокої відповідальності за доручену справу. Активно ведуть дослідження під керівництвом досвідчених викладачів кафедри дипломники і магістри. Щороку успішно захищаються 30 – 40 дипломних і магістерських робіт. Під керівництвом професорів Г.М.Господаренка, О.М.Геркіяла, І.М.Карасюка, М.В.Недвиги працюють аспіранти і здобувачі, захищаються дисертації. Лише у 2008 році захищено чотири кандидатські дисертації.

У результаті такої злагодженої роботи кафедрою проведено великомасштабне дослідження грунтів овочевих сортодільниць України, господарств Укрсадвинпрому та Лісостепової зони України. Для кожного господарства розроблені картограми грунтів та рекомендації до їх використання. Закладений І.М.Карасюком спільно з доцентом М.І.Делеменчуком у 1964 році стаціонарний дослід з вивчення впливу різних систем і рівнів удобрення на родючість грунту і продуктивність сільськогосподарських культур зернобурякової сівозміни на сьогодні є єдиним в Україні.

У співпраці з кафедрою землеробства розроблено методику вивчення кореневих систем пшениці озимої, цукрових буряків, ряду овочевих культур.

Методичні розробки кафедри агрохімії та ґрунтознавства успішно застосовуються не лише в Україні, а й у інших країнах ближнього і дальнього зарубіжжя (Італія, Румунія, Казахстан, Китай, Японія та ін.)

Мені, як переконливому землеробу-агрохіміку, учню відомого вченого, є що згадати про Івана Маркіяновича Карасюка. Про цю визначну постать у наукових колах аграріїв я хочу розповісти зі своєї, хліборобської точки зору.

Люди, праця, хліб, земля, добрива… Мабуть, ці слова у всі часи були провідними в його житті і долі, мірою його радощів і смутків. Немає сумніву, що людська книга про життя і наукову діяльність І.М.Карасюка збереже для майбутнього багато мудрих думок і спогадів.

З дитинства пам’ятаю одне з найважливіших повчань мого, нині покійного, батька:
- Шануй, сину, кожну зернину, бо з неї – хліб!

Я відчував це повчання щоразу, коли зустрічався і розмовляв з Іваном Маркіяновичем, моїм учителем, моїм науковим керівником і наставником, моїм мудрим помічником, моїм професором. Саме він спонукав мене в повній мірі усвідомити батьківське повчання. Часто згадую ті розмови, коли гортаю сторінки своїх кандидатської і докторської (до речі, ще не захищеної) дисертацій, численних наукових праць, літературних описів. У них завжди поруч ці ж п’ятеро слів. Бо я також вірний послідовник свого дорогого наукового провідника, вчителя.

Пам’ятаю, як років із тридцять тому ми вели з ним наукову дискусію про технічний прогрес. Люди зуміли розібратися у складній будові землі, розробляють сучасні технології, перетворили небезпечну стрілу лука у грандіозну міжконтинентальну балістичну ракету… А от розв’язати просту, суто земну проблему розкладання і якісної заробки насіння у грунт ще не змогли. Ми й досі пшеницю сіємо. Чуєте? Сіємо, а не розкладаємо! Пшениця ж не дика рослина? Можливо, тому і не забезпечуємо належним чином для неї рівномірного простору і часу. А ці два фактори продуктивності сільськогосподарських культур, як і всі інші, - незамінні. Отже, їх теж потрібно агрономам регулювати так само вміло як вологу, тепло, світло, повітря і елементи живлення. Нарешті ми дійшли з ним впевненості, що скоро і ця проблема землеробства повинна вирішитися.

Не менш цікавими були розмови про агромоделювання в рослинництві, про смугові і змішані посіви, про переваги безводного аміаку як добрива. І все це заради підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь.

…Гомоніли довго про погоду, про людей, про хліб… Той рік видався не з легких. Вітри, відлиги, приморозки спричинили інтенсивне вивітрювання запасів вологи, висушування грунту. На його поверхні створився вкрай несприятливий для рослин режим. Учені кафедри агрохіміі і ґрунтознавства ще Уманського сільськогосподарського інституту підрахували, що вологи у метровому шарі грунту було на 25-32 відсотки менше від середніх багаторічних показників та на 40-45 відсотків менше від потреб для вирощування сільськогосподарських культур. Отже, весна очікувалася складною.

На допомогу нам, хліборобам прийшла наука і уманський досвід. Разом з І.М.Карасюком ми розробляли заходи виходу із ситуації. Щоб зберегти більше вологи, слід було в найстисліші строки заборонувати зяб. А як? З допомогою шлейфів і кільчасто-шпорових котків. У борін ламалися зубці, бо земля зверху була суха, а глибше – мерзла. Довелося борони перевертати вверх зубцями. Озимі підживили за допомогою літака. Адже рихлити суху поверхню грунту зі слабкими посівами озимини – це пошкоджувати і без того кволі корінці, а значить зріджувати рослинний покрив пшеничного лану.

Обсіялися ми тоді добре. Насіння лягло у вологий шар грунту. А далі? Знову напружені моменти догляду. Повсякденна копітка робота. Кожну сотку поля потрібно було обійти як слід. Треба спостерігати, як дефіцитні запаси вологи йдуть на ріст і розвиток рослин, як формуються стебла, яким наливається колос і що будемо косити. Я пам’ятаю той відповідальний час хліборобських переймів і І.М.Карасюка. Передчасно викинулося і не наливається пшеничне колосся, слабо пилили жита, не рясно квітувала гречка, кукурудза не йшла у ріст, в’януло листя цукрових буряків.

Від ранку до ночі в полі – то було важке чекання майбутнього врожаю. І ось зашерхотіли сухі голоски. Пора збирати хліб. Та раптом дощ… Потім ще! Жнива розпочали у складних умовах. Рясні зливи і вітер перетолочили посіви. В таких умовах потрібно було жнивувати ну просто винахідливо, проявляти вміння, високу майстерність. Сира полегла маса, хоч і недорідна, але не піддавалася обмолоту, намотувалася на шнеки, зупиняла комбайни. Слабкі вони були у нас.
- То був суворий екзамен, - підсумував Іван Маркіянович. Дійсно, у тих умовах потрібні були не лише сила і мозолі, а і знання, - впевнено доповнив уманський вчений.
- Біля землі треба працювати ще ретельніше, ніж біля молодиці, - жартує хтось із механізаторів.
- Так, земля теж вимагає любові, - підтримує жарт Іван Маркіянович, щиро посміхаючись до мене.
- Я дуже добре це знаю, - охоче відповів.
- Не забувай, агрономе, про добрива, - наполегливо радив мені, - вони потрібні завжди і скрізь. Як органічні, так і мінеральні. Своєчасно і повніше заправляй ними грунт – і будеш на коні. Сила землі, як і доля будь-якої справи, - в руках агронома, оскільки природа сама по собі до нас не дуже щедра, в чому ти і переконався. Машини – то добре, але чого варта техніка без людей? Без знань? Час нині такий (малась на увазі продовольча програма країни), що потрібно не просто працювати, а працювати творчо, мислити треба. Самої любові до землі і праці, як бачиш, нині вже замало. Раджу тобі частіше бувати у нас на кафедрі. Бачу в тобі вченого. Захочеш – станеш ним. Дорогу здолає той, хто йде. Продовжуй своє навчання.

За порадами науковців з Умані ми зробили все. І врожай отримали високий, більший від планового.

Мудрість, наполегливість і працьовитість І.М.Карасюка, його життєва позиція, досвід мене зачарували, спонукали до творчості. Вже наступного року я був залучений до наукових досліджень кафедри агрохімії та ґрунтознавства. В моєму житті почався новий, науковий етап моєї біографії.

Турботи про студентство, про людей, їх працю на землі, про підвищення родючості грунтів і, безумовно, про якісний хліб – то найголовніші турботи, які взяв на свої плечі з перших повоєнних років молодий воїн-визволитель, а у подальшому – відомий уманський вчений. І не тільки уманський! І не тільки вчений!..

Незважаючи на досить поважний вік, Іван Маркіянович і тепер завжди серед людей, коло землі. Його робоче місце не тільки у студентських аудиторіях, а й в агрохімічній лабораторії, на дослідних ділянках серед аспірантів, магістрів і студентів-дипломників.

Перелистую стару записну книжку. Читаю: «Бездушний той чоловік, що не має поваги до праці хлібороба». Ці слова я записав від Івана Маркіяновича у 1991 році. Тоді я працював агрономом у колгоспі ім..Дзержинського села Неморож Звенигородського району. Мій науковий керівник приїхав перевіряти, як закладені досліди з госпдоговірної тематики у виробничих умовах господарства.

Наш голова колгоспу в бесіді почав оповідати комісії про людей, котрі добре допекли начальству своєю байдужістю до праці на землі. Ось тут і народився записаний вираз. Та ділова розмова запам’яталася не лише тому, що людей збайдужілих у селах стало багато, а й тому, що тоді вже можна було відверто говорити про неповагу до селян з боку влади, про недолугі партійні гасла на зразок: «Хвала рукам, що пахнуть хлібом!» А хто нюхав ті мозолясті руки хлібороба? Хто визначив, чим вони пахнуть? Та пахнуть вони якраз не хлібом, а… кізяками, мазутом, засобами захисту рослин. І кому, і для кого потрібна була спотворена хвала хліборобським рукам? Вони ж потребують не хвали, а гідної плати за важку працю. Залишатися байдужим до таких несправедливих гасел – значить зневажати, не цінити працю хліборобських рук, бути засліпленим отією навалою агітаційної фальші. І це вже розумів тоді кожен з нас, співбесідників. Тільки відверто сказати ще не наважувався, не міг чесно подивитися правді в очі. А Іван Маркіянович міг!

Він – шанована в Україні людина: ордени, медалі, звання. В житті йому довелося бути свідком багатьох хвилюючих подій. Починаючи від розбірок з невтомними, вмілими сільськими господарями-дядьками, яких названо було чомусь «куркулями» і через несправедливу зневагу до хліборобських рук, аж до ганебного руйнування колективних надбань селян. Бачите, навіть німці-вороги на окупованих територіях намагалися зберігати колгоспні надбання в громадських дворах. А у наших сучасних державних діячів під мирним небом навіть совість не здригнулася від знищення багаторічних надбань селян-колгоспників. І в замін знищеного їм не дали майже нічого. Бо дати землю і не дати техніки або міні-техніки, не дати можливості на ній працювати, значить нічого не дати! Тому масово й залишають люди села в пошуках кращої долі за кордоном, руйнуються сім’ї, сиротами ростуть діти.

А ще його біографія торкнулася жахливого голодомору 1932-1933 років, обпалилася війною 1941-1945 років. А далі радість мирного життя, жага до навчання, праця з набуванням хліборобського досвіду і гарту. Молодого здібного агронома тоді помітили в наукових колах, запросили в аспірантуру і з роками сформували особу вченого. В останньому і проявився сенс його життя, наполегливої творчої праці, його захоплення, пристрасті і горіння заради науки.

Я щиро вдячний своєму вчителю за науку. За те, що він теж звернув на мене увагу у вирі буденної повсякденної боротьби за врожай у складних умовах. Тож живіть і працюйте ще довго і щасливо, дорогий наш ювіляре! Поглиблюйте свою вже і так досить помітну життєву борозну на нашій щедрій землі.
__________________________________________

__________________________________________

____________________________________________

____________________________________________

У кожній людині, народженій на землі, є Божа іскра, талант, що, як життєвий хрест, проносить вона крізь роки. Він визначає її земне призначення і супроводжує протягом життя. Розумних, щирих людей Бог обдаровує щедро, не жаліючи для них найкращих людських рис. Він наділяє їх вродою, розумом, здібностями до науки та мистецтв. А ще дає дар любити людей, бути їм потрібним, дбати про них. Талант бути людиною щирою, відвертою – це незрівнянний Божий дар. Повною мірою ним наділений Іван Маркіянович Карасюк. Бо його життя - це незрівнянний приклад служіння своєму народові, своїй землі, стремління відкривати і примножувати її багатства, відкривати незвідане, сіяти розумне, добре, вічне.

Я знаю Івана Маркіяновича зі своїх студентських років, як декана агрономічного факультету нашого навчального закладу, у якому мала честь навчатися.

Коли я вперше дівчиськом після закінчення школи прийшла на співбесіду до декана, мене зустріли привітні добрі сірі очі високого гарного чоловіка, що випромінювали батьківську любов і турботу про нас, юних, що вперше переступили поріг вищої школи.

Він говорив прості, зрозумілі слова про високу любов до хліборобської професії, до рідної землі, але його слова звучали, як мелодія, як поезія, пробирали душу і серце, зароджували надію, дарували бажання жити і працювати на благо Вітчизни. І здавалося нам, юним, що не має в світі вищого призначення, як «любити землю, квітчати її садами, високо нести честь хлібороба», бути гідними наших батьків і дідів.

І ось ми вже студенти, перші радощі спілкування з ровесниками, перші розчарування і невдачі – і поруч наш декан, який знайде потрібні слова в будь-якій ситуації, похвалить працьовитих, пожурить невдах.

Роки навчання пролітають швидко і непомітно. Свої перші наукові експерименти з удобрення азотом озимої пшениці сортів Безоста 1 і Миронівська 808 на фосфорно-калійному фоні проводила під керівництвом Івана Маркіяновича – керівника моєї дипломної роботи.
Працювати було цікаво, легко і приємно, захищатися - також.

І вже позаду студентські роки, що пролетіли, ніби птахи над головою. Ми, майбутні спеціалісти, готові до старту. Вручені дипломи – путівки у велике життя, випускний бал. Лунають напутні слова, прощальні промови, подяки викладачам за навчання, звучить музика і раптом…Знайома мелодія і прекрасний сильний чоловічий спів (баритон) - … улица, улица, улица родная…» - це співає наш Іван Маркіянович (на той час вже проректор з навчальної роботи). І всі випускники та викладачі підхоплюють пісню, і лине вона у нічне уманське небо, відлунює дзвоном у морозному повітрі, завмирає в юних серцях.

Швидко спливають роки. Збагатившись життєвим досвідом і знаннями, людина прокладає собі шлях до висот, закладеного в ній природою, підкріпленого вірою вчителів і наставників. Нездоланне прагнення реалізувати здобуті знання і досвід, бажання піднятися вище приходить до нас із роками. Взірцем для цього є люди, що ніби зорі, кличуть нас за собою, збуджують уяву, подають надію, вселяють віру.

Коли я вирішила розпочати свої наукові дослідження маловідомої на той час культури – ріпака ярого, то своїм науковим керівником бачила тільки доктора сільськогосподарських наук, професора Карасюка Івана Маркіяновича. Сказавши йому про це, думала відмовить, але він підбадьорив, допоміг визначити напрям досліджень, виділив пріоритети, поставив цілі. Розпочалася робота.

Хочу сказати, що повсякчас, коли б я не прийшла до Івана Маркіяновича, хоч би як він був зайнятий (роботи у завідувача кафедри завжди доволі), все ж зустрічав так, ніби чекав на мене, і був готовий дати відповідь на будь-яке моє запитання. Потрібно підкоректувати статтю чи розділ дисертації – Іван Маркіянович відкладає всі папери, і здавалося мені, що немає у нього іншої роботи, окрім того, що мої проблеми.

Сьогодні я сміливо можу сказати, що без Івана Маркіяновича мені б не вдалося реалізувати свій задум, бо його участь у цій сфері мого життя – незамінна. Я дуже добре пам’ятаю, високо ціную і до кінця своїх днів пам’ятатиму ту моральну підтримку, батьківське тепло і турботу, яку відчувала від Івана Маркіяновича у кризовій ситуації, напередодні захисту кандидатської дисертації.

Як він вміє навчати, переконувати, даючи потрібні поради, наводячи приклади свого життєвого досвіду, вказуючи шляхи подолання незгод. Це мудрий, далекоглядний, народний педагог, що знає ціну людського життя і праці, вміє побачити за буденністю головне, не бачене іншими, підбадьорити і дати цінну пораду в скруті.

Життєвий і професійний шлях Івана Маркіяновича Карасюка - то енциклопедія життя, то дороговказ для нинішніх і прийдешніх поколінь, то орієнтир людяності, простоти і високих моральних принципів, що з глибини віків сповідувалися нашим народом.
Його наукова діяльність - то першоджерело аграрної науки, що не втратить цінності у віках, а проросте добірним зерном й щедрим колосом. Його непроста батьківська наука знайде втілення у сотнях тисяч сердець майбутніх жителів планети Земля.

Щиро зичу нашому дорогому Івану Маркіяновичу міцного здоров’я на багато, багато літ життя, незміряного людського щастя, що має проявитися у щирій вдячності і любові послідовників та учнів, благополуччі та примноженні родини, натхнення в праці.

Мені у житті таланило на вчителів. І коли навчався у середній школі, і в інституті, в аспірантурі, і у подальшій науковій діяльності, в науковому середовищі відомих вчених-землеробів, де я формувався і як вчений, і як людина.

Але, безперечно, проростки прагнення до світу науки, пізнання її вершин зароджувалися під час навчання в Уманському сільськогосподарському інституті (нині державний аграрний університет), який я закінчив у 1983 році, отримавши диплом вченого агронома. Саме на кафедрі агрохімії і ґрунтознавства, яку в той час очолював і понині очолює відомий вчений, істинний педагог Іван Маркіянович Карасюк, будучи дипломником, я робив перші кроки у безкінечний світ аграрної науки, робив перші спроби формування власного наукового світогляду, наукової позиції.

Іван Маркіянович, як ніхто інший, вміє просто і разом з тим глибоко пояснити ту чи іншу закономірність, допоможе вирішити важливу наукову проблему. Його лекції з наукових основ хімізації землеробства, значення органічних і мінеральних добрив при вирощуванні сільськогосподарських культур, діагностики живлення рослин завжди відзначалися глибиною і змістовністю, легко сприймалися студентами.

Мудрі люди кажуть, що діяльність дійсно вченого завжди продовжує його наукова школа, а доброго Вчителя, наставника – його учні. У Івана Маркіяновича численна наукова школа, а ще більше учнів, тих, хто пройшов його «університети», навчаючись в Уманському сільськогосподарському інституті.

Сьогодні серед колишніх студентів цього аграрного закладу, вихованих професором І.М.Карасюком, успішно продовжують справу свого вчителя керівники науково-дослідних інститутів і наукових центрів, ректори аграрних університетів, професори вузів, завідувачі кафедр і лабораторій, провідні спеціалісти науково-дослідних інститутів, численний загін виробничників, тих, хто вирощує святиню сьогоднішніх і прийдешніх поколінь – хліб.

І куди б нас не занесла доля, ми з вдячністю згадуємо цю прекрасну Людину, мудрого вчителя і наставника і зичимо міцного здоров’я та козацького довголіття!

З роси і води Вам, шановний Іване Маркіяновичу!

Волею долі, а, може, правильніше сказати, в силу свого громадського темпераменту, своєї життєвої позиції Іван Маркіянович виявився однолітком ХХ століття. І головним чином тому, що його життя складалося так, що він став свідком і учасником найжорстокіших історичних подій. Він бачив, як український народ пух від голоду у 30-х роках, як безжальні репресії ламали життя ні в чому не повинних людей, як світом крокувала людожерка – Велика Вітчизняна війна. Наш шанований Іван Маркіянович – не лише ровесник століття, він справжній син цього стрімкого і бурхливого часу, сповненого війнами і революціями, небаченими соціальними катаклізмами.

Ім’я Івана Маркіяновича відоме кожному студенту нашого університету; його не тільки знають, а й люблять і поважають як славного героя, як талановитого викладача, як видатного вченого, як прекрасну людину.

Нелегка доля випала І.М.Карасюку: довелось йому пройти випробування війною, яка б, здавалося, повинна була понівечити його молоду квітучу душу, зіпсувати життя. Та цього не сталось, адже він вижив, здобув вищу освіту, став видатним науковцем і громадським діячем, чуйним батьком, дідусем і прадідусем. Але його серце залишилось юним і чистим, як тоді, на випускному балу. Про це невтомно продовжують нагадувати очі та посмішка сивочолого наставника.

Ці очі і посмішка… Ніжні, завжди привітні та усміхнені, випромінюють океан душевного тепла. А скільки вони бачили? В той час, коли такі, як ми, сімнадцятирічні-двадцятирічні, радіють життю, закохуються, милуються ранковою зорею, загадують бажання на зірку, що падає з небосхилу, Іван Маркіянович опинився на фронті. Довелося швидко подорослішати. Війна. Від Москви до самісінького Берліна змученими ногами пройшов артилерист Іван Карасюк спаленими полями, через мертві села і міста. А довкола нічого, окрім суцільних руїн, розрухи та відчаю. В цій темряві, в чорному згорівшому світі він зумів залишитися не просто людиною, а людиною з великої літери. Здавалося б, що ми, сьогоднішні юнаки і дівчата, котрі живуть у мирний час, можемо знати про війну. Але доки живуть такі люди, як Іван Маркіянович Карасюк, доти жива пам’ять про їхній подвиг, доти й ми не забудемо про ціну, яку заплатили наші співвітчизники за свободу і незалежність майбутніх поколінь. Ми навіки в боргу перед ними!

І ось зараз, через роки, Іван Маркіянович особисто для мене не просто людина та неперевершена особистість, а символ миру – голуб, який із палаючого пекла виніс зерно добра, всесвітнього розуміння, незгасимої надії, беззаперечної любові до Батьківщини. Він – людина-епоха, мій сучасник, той, у кого постійно б’ється думка про власне вдосконалення, хто відомий своїм доброзичливим і принциповим ставленням до оточуючих, неухильним і чесним виконанням своїх обов’язків перед суспільством.

Усе єство Івана Маркіяновича пронизане мужністю, яка не дозволяє йому здатися біді, змушує щосили боротися з нею. Не покине він у біді й тебе, за всіх випробувань залишиться поруч. Недаремно говорять, що мужність у біді – половина біди. Іван Маркіянович володіє високим інтелектом і прагненням до найсвітлішого людського ідеалу. Ці риси роблять його взірцем для наслідування. Він належить до когорти людей світлих, як промінь сонця, скромних і простих.

Мабуть, немає на землі найважливішої і потрібнішої професії, ніж учитель, адже все хороше в людині від матері та наставника-педагога, такого, як Іван Маркіянович Карасюк. Завдяки таким викладачам, їхній благородній праці, кожна молода людина, яка виявила бажання навчатися в Уманському державному аграрному університеті, не лише зберігає, а й примножує свої духовні багатства.

Іван Маркіянович у своїй роботі вміло поєднує високу професійну майстерність із вимогливістю, душевним теплом і добротою. Він повсякчас турбується про кожну молоду людину тому, що усвідомлює: те, якими його студенти по закінченні університету підуть у самостійне життя, якими спеціалістами вони стануть, великою мірою залежить і від нього.

Іван Маркіянович – освітянин-аграрій за волею Божою і покликанням. Він усе своє свідоме життя прагнув і прагне прищепити молодому поколінню любов і шану до землі і хліба, розуміючи, що Україна духовна тримається на трьох китах : самовідданій любові до Господа Бога, поклонінні Матері-Землі та пошануванні хліба. Іван Маркіянович – батько сучасного студентства, котре є запорукою процвітання нашої країни, утвердженням її як великої європейської держави. Більше того, він – візитна картка нашого навчального закладу, його гордість і престиж.

Від імені нинішнього, вчорашнього і майбутнього студентського колективу Уманського ДАУ дозвольте, вельмишановний Іване Маркіяновичу, подякувати Вам за допомогу молоді в опануванні найціннішою професією – бути хазяїном на своїй вільній землі, за подвижницьку працю, за Вашу чуйну душу і гаряче серце, яке Ви беззастережно віддаєте своїм вихованцям. Ви допомагаєте оточуючим усвідомити свою приналежність до українського народу, який не зник під натиском невгамовних ворогів, а вберіг віру, мову, самобутність і продовжує творити свій особистий і неповторний український світ.

Щиро бажаємо Вам здоров’я і наснаги, щастя і благополуччя! Зичимо творчого натхнення та успіхів у всіх добрих починаннях в ім’я аграрної науки!

И, как последний аккорд презентации, в зале звучит песня Р.Рождественского - М.Фрадкина "ЗА ТОГО ПАРНЯ"

Мы закрываем последнюю страничку, а книга, ее библиотечный экземпляр, находится в научной библиотеке университета и доступна широкому кругу читателей...

_______________________________________________

Презентация книги "Завжди серед людей і для людей"
Интернет-версия - Уманчанка.
Фотографии презентации - Уманчанка.
Техническая помощь - админ и редактор-модератор Шурик.

Сайт благодарит Улянич Елену Ивановну
за предоставленный материал.

Дорогой Иван Маркиянович!
Вы, как мудрый капитан в жизни и науке, сквозь шторма и ветры уверенно вели и ведете свой корабль, минуя подводные рифы и достойно встречая шторма. Жизнь продолжается, и Ваша ободряющая и добрая улыбка очень нужна всем, кто за Вами. Поэтому от имени сайта и от себя лично очень хочется пожелать - "Капитан, Капитан, улыбнитесь, ведь улыбка - это флаг корабля!"

Я прощаюсь с вами, дорогие уманчане и гости.
Всех вам благ, и до встречи на сайте.

На презентации была - Уманчанка.

7.04.2009