Микола Григорович Євстратов

Николай Григорьевич Евстратов... Как не хватает его сейчас современным студентам и коллективу аграрного университета. Он олицетворял собой большую спортивную славу родного института, которая отзывалась эхом на весь бывший Союз. Диву даешься, как умудрялся он в условиях послевоенной разрухи поднять на спортивный щит весь коллектив института, создавая секции самых разнообразных видов спорта. Как он умел ярко и красиво жить, дружить, любить. И жизнь любила его. Она отвела ему длинный век, и до конца своих дней он был в водовороте событий, излучая добро и свет для всех, кто его окружал.

В 2006 году дружный и благодарный коллектив университета издал книгу о Николае Григорьевиче, где собраны все воспоминания о нем на протяжении всей его жизни, и где с большой любовью выписан до мелочей его светлый образ.

Я предлагаю вашему вниманию этот живописный холст памяти. Знаете, как будто сам Николай Григорьевич заглянул к нам на сайт. Здесь интересно все. И даже не очень качественные фотографии из книги не могут скрыть его прирожденную доброту и оптимизм. Книга так и называется:
"ВЕТЕРАН СПОРТИВНОЇ СЛАВИ УМАНЩИНИ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ ЄВСТРАТОВ І ЙОГО ШКОЛА (до 90-річчя від дня народження спогади колег, друзів, вихованців та шанувальників)"
___________________________________

Дев’ятнадцятого грудня 2006 року виповнилося 90 років з дня народження визначного представника Уманщини, ветерана кафедри фізичного виховання і спорту Уманського державного аграрного університету, вчителя і вихователя студентів із довоєнним стажем, який близько сорока років завідував кафедрою фізичного виховання в УДАУ, а під час Великої Вітчизняної війни як прославлений моряк Чорноморського флоту 250 днів і ночей захищав легендарне місто Севастополь, члена збірної футбольної команди Чорноморського флоту, учасника історичної Ленінградської гри у травні 1941 року на кубок футбольних команд морських флотів Радянського Союзу (Чорноморського, Балтійського, Північного, Тихоокеанського), постійного спортивного кореспондента, нагородженого багатьма орденами і медалями Союзу РСР, нагрудними знаками «Відмінник фізичної культури і спорту» та «За відмінні успіхи в роботі» МВССО СРСР, грамотами і подяками, людина великої душі та неповторної вдачі – Микола Григорович Євстратов.

З КОГОРТИ ВЕТЕРАНІВ

Він – з когорти ветеранів, якими завжди гордиться наш колектив.
Життєвий шлях Миколи Григоровича Євстратова був запрограмований самою природою: він мав усі дані для спортсмена-легкоатлета – високий зріст, гарну, кремезну, спортивну статуру, широкі груди і добре серце, успадковані від батька інженера-будівельника, який до глибокої старості мав міцне здоров’я, оскільки завжди віддавав перевагу фізичним вправам та водному загартуванню. Тож батько був і першим наставником сина, який майже весь свій вільний час від навчання та виконання батьківських завдань проводив на стадіоні, збудованому в 1923 році командиром одинадцятого кавалерійського корпусу прославленим героєм громадянської війни Григорієм Івановичем Котовським, де його бійці завжди виконували фізичні вправи та брали участь у різноманітних спортивних змаганнях. Будучи членом спорткомітету м.Умань, Григорій Іванович започаткував тут змагання з важкої атлетики, нагородою за першість у яких була статуетка штангіста. В роки Великої Вітчизняної війни вона загубилася, і лише у 1967 році невідомо як її відшукав Микола Григорович, викупивши за власні кошти у власника. Згодом він передав її до музею спортивної слави як один із перших традиційних призів фізкультурного руху на Уманщині, а потім і в Україні.

Старожили, що ще пам’ятають довоєнну Умань, добре знали завзятого футболіста Миколу Євстратова з вулиці Урбайліса.

Народився Микола Григорович Євстратов, за Григоріанським календарем 19 грудня 1916 року, в день православного свята – Святого Миколая Чудотворця, тож і був названий на його честь. Навчався у школі № 4 міста Умань, він охоче брав участь у змаганнях з легкої атлетики, футболу, волейболу, та інших видів спорту. Але серед улюблених його видів спорту були футбол і волейбол.

Після закінчення семирічки він працював на Уманському заводі сільськогосподарських машин, де в той час була хороша футбольна команда. Незабаром на всесоюзній першості з футболу серед працівників сільськогосподарського виробництва у м.Харків команда Умані у складі футболістів сільськогосподарського та автотрактороремонтного заводів, у якій брав участь і молодий робітник Микола Євстратов, здобула блискучу перемогу.

Одночасно після закінчення семирічки М.Г.Євстратов, за порадою батька, вступив до будівельного технікуму, де також не полишав занять зі спорту. Та скоро на його долю випали нелегкі випробування. У 1932 році застудився і незабаром помер батько, що працював виконробом на будівництві у селі Рижавка і, повертаючись до Умані, щоб швидше дістатися додому, пішов навпростець через ставок та потрапив в ополонку і отримав сильне переохолодження.

Щоб допомогти сім’ї в цей нелегкий час, коли в Україні розпочинався голодомор, Микола Григорович іде працювати, а навчання продовжує на вечірньому відділенні. Та будівельником він так і не став. Любов до спорту перемогла, і вже в наступному 1933 році він навчається у Київському технікумі фізкультури і спорту, який після складення екзамену надав йому право працювати вчителем фізичного виховання. Він повертається до рідної школи як учитель і тренер з фізичного виховання. А вже з першого вересня 1938 року стає викладачем фізкультури і спорту в Уманському сільськогосподарському інституті, з яким пов’язала його доля на все життя.

Мешканці Умані ще з довоєнних часів пам’ятають, як на всіх спортивних урочистостях, що влаштовувалися в місті, в голові колони сільськогосподарського інституту завжди йшов Микола Григорович, а у повоєнний час понад три десятиліття поспіль він гордо ніс прапор інституту на святкових демонстраціях та спортивних парадах.

У 1940 році Микола Григорович був призваний на військову службу до Чорноморського флоту у м. Севастополь. Як спортсмена Миколу Григоровича швидко помітили, він був призначений фізоргом військового підрозділу. Незабаром його зарахували до збірної футбольної команди моряків Севастополя, яка у вирішальному матчі з динамівцями міста Сімферополь здобула першість та перехідний Червоний прапор Криму. У цій грі на кубок півострова, як повідомлялося в газеті «Кримська правда», що чудом збереглася у Миколи Григоровича, поруч з іншими футболістами відзначився і М.Г.Євстратов. А у травні 1941 року він як член збірної футбольної команди моряків Чорноморського флоту брав участь у історичному розиграші кубка морських флотів Радянського Союзу.

Мирне життя радянських людей обірвалося 22 червня 1941 року віроломним нападом Німеччини на Радянський Союз. А вже 30 жовтня розпочалася героїчна оборона Севастополя. На все життя запам’яталися події, коли загін моряків-чорноморців протягом 250 днів під керівництвом старшини першої статті М.Г.Євстратова відбивав одну за одною важкі атаки ворога. Тоді з сімдесяти бійців залишилося лише тринадцять поранених, які витримали натиск фашистів, утримавши нескореним місто Севастополь, що пізніше отримало звання Місто Герой. Згодом були бої за Кавказ, а потім вигнання окупантів у квітні-травні 1944 року з території Криму та дещо пізніше, у листопаді цього ж року, і з усієї території України.

Після демобілізації в 1946 році Микола Григорович разом з дружиною, медпрацівником Серафимою Яківною Чернявською, повертається до рідної Умані. Він знову стає викладачем курсу фізичної підготовки і спорту в Уманському сільськогосподарському інституті і одночасно протягом 1946-1951 рр. заочно навчається у Київському інституті фізичної культури і спорту. Разом з майстром спорту Союзу РСР Ольгою Петрівною Афанасьєвою налагоджує спортивну роботу, відновлює матеріально-технічну базу і після закінчення інституту в 1951 році обирається керівником щойно створеної кафедри фізичного виховання і спорту, якою керував до кінця 1987 року.

На його плечі лягла велика робота не лише як організатора навчально-оздоровчого і виховного процесу, а й продовження облаштування кафедри на відділку учгоспу № 2 та зведення нового спеціального спортивного комплексу (1966 р.), який і на сьогодні залишається одним з найбільших критих спортивних арен міста. З будівництвом цього приміщення довелося вдаватися до різних непередбачених обставин, пов’язаних з цілою низкою негараздів і курйозів, про що неодноразово розповідав колишній проректор з господарської роботи Анатолій Петрович Вержановський.

Йому за службовими обов’язками доводилося не раз виїжджати до Міністерства сільського господарства у Москву, але кожного разу коштів на будівництво спортзалу не виділяли, а лише пропонували будувати тваринницькі ферми. Тоді було прийняте сміливе рішення: під виглядом будівництва тваринницьких ферм споруджувати спортивний зал. І він під керівництвом М.Г.Євстратова та викладача курсу геодезії інженера-будівельника С.Я.Гноїнського був побудований.

Популярність занять спортом у 60 – 70 роки була дуже великою. Студенти масово захоплювались волейболом, баскетболом, футболом, змаганнями в городки, марафоном, а також лижами та ковзанами. Трасою для таких пробігів була вулиця Інтернаціональна, для лижного спорту – Білогрудівський ліс, а на льоду Верхнього ставу парку «Софіївка» облаштовувався каток, який припиняв свою роботу тільки після танення льоду.

У всіх цих справах ініціатором завжди був Микола Григорович і не тільки як керівник, але й як безпосередній їх учасник і виконавець. Його щодня зранку до вечора можна було зустріти серед студентів на спортмайданчиках чи в спортзалі. Він постійно керувався спортивним девізом – фізичний розвиток та загартування є невід’ємною складовою у підготовці спеціаліста високої якості: заняття фізичною культурою і спортом розвивають у молодої людини риси високої організованості і належного порядку у всій її діяльності.

Коли мова заходить про організаторську діяльність Миколи Григоровича як педагога, тренера і наставника, то не варто далеко ходити, а згадати його вихованців – майстрів спорту, рекордсменів всесоюзної категорії: Станіслава Триліса, Георгія Білого, Леоніда Гадзовського, Петра Дячука, Сергія Рибія та інших, понад 60 кандидатів у майстри спорту, серед яких Іван Щока, Сергій Коваль, Василь Крамаренко, Володимир Даценко та багато інших, а також чисельних першорозрядників, учасників спортивних турнірів, олімпіад, першостей. Вони творили спортивну славу нашого навчального закладу.

Неодноразово Микола Григорович виступав також і як досвідчений арбітр спортивних змагань, був активним учасником спортивного життя міста, області, республіки, лауреатом серед громадських кореспондентів газети «Уманська зоря», активним дописувачем республіканської спортивної газети.

Як керівник кафедри Микола Григорович постійно турбувався про молодих викладачів, удосконалення їх як фахівців-спортсменів і вихователів студентської молоді. Він створив на кафедрі колектив однодумців і ентузіастів, що нині очолюють всі ділянки спортивної роботи в університеті.

Будучи вже пенсіонером зі стажем, Микола Григорович продовжував вести заняття зі студентами в спецгрупах і працював практично до останнього дня свого життя. Він був активним пропагандистом здорового способу життя і на всіх зустрічах зі студентами і випускниками завжди нахвалявся своїм здоров’ям, жартуючи, що у міській поліклініці навіть не мав медичної картки. Його захопленням до останніх днів була рибалка, їзда на велосипеді, хоч він мав і свій автомобіль, яким вправно керував.

Помер Микола Григорович 24 квітня 2000 року, але пам’ять про ветерана спорту, талановитого педагога і тренера живе серед його колег, в серцях його вихованців і студентів нашого навчального закладу, а молоде покоління спортсменів на турнірах «На кубок Миколи Євстратова» сягає вершин спортивної майстерності, і спорт для них – це спосіб життя, чим він завжди був для Миколи Григоровича Євстратова.

П.Г.Копитко, доктор с – г. наук,
Професор, ректор Уманського ДАУ

Л.О.Цимбровська, завідувач музею
Уманського ДАУ
_____________________________________

Згадує Карасюк Іван Маркіянович, заслужений працівник вищої школи, заслужений професор Уманського ДАУ, доктор сільськогосподарських наук, колишній проректор з навчальної та наукової роботи Уманського ДАУ, голова ради ветеранів університету:

ТАКИЙ ВІН, МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ ЄВСТРАТОВ

У моїй пам’яті М.Г.Євстратов залишився з перших днів мого прибуття до Умані, 9 травня 1947 року, коли я, разом із своїм односельцем і однокласником із села Сари Гадяцького району Полтавської області І.Д.Повзуном як демобілізовані з лав Радянської армії солдати прибули на підготовчі курси для вступу до Уманського сільськогосподарського інституту.

Місто лежало в руїнах. Коли ми пішки пройшли його вулицями від залізничного вокзалу до інституту і зайшли на територію студентського містечка, то всюди побачили жахливу картину спустошення, яку залишили за роки окупації господарі III рейху, що несли на Україну новий порядок. Більшість будинків було розбито і спалено.

На території студентського містечка панувала мертва тиша, а з розвалин головного корпусу зяяли чорні прогалини спалених дверей і вікон. Уцілілими залишилися лише невеликий будинок над парадним входом до партерного амфітеатру «Софіївки», де тимчасово розміщувалась адміністрація інституту та колишній будинок директора і квартири викладачів, переобладнані під бібліотеку, аудиторії і лабораторії для ведення занять.

Тут ми зустрілися з професором С.С.Рубіним, який коротко нас ознайомив з Уманським сільськогосподарським інститутом і допоміг знайти щойно призначеного секретаря підготовчих курсів студентку 3 курсу Зіну Слинько, яка зареєструвала нас як перших слухачів цих курсів і поселила у гуртожиток.

А ввечері у головній на той час в інституті 51 аудиторії, де нині розміщений музей університету, ми вже були присутні на урочистому засіданні студентів і працівників інституту, присвяченому Дню Перемоги, що відзначався в країні втретє після закінчення Великої Вітчизняної війни. Тут вперше поряд з провідними професорами С.С.Рубіним, С.К.Руденком, Є.В.Хренніковим, директором І.П.Кравченком та його заступником В.Ф.Пересипкіним, викладачами та студентами інституту ми зустрілися з гарним чоловіком у білих брюках, чорному бушлаті і в безкозирці з написом «Чорноморський флот». Це був, як з’ясувалося пізніше, М.Г.Євстратов – старший викладач курсу фізичного виховання і спорту, що ще до війни працював в Уманському СГІ.

Микола Григорович згадував: «Я захопився спортом, ще будучи школярем початкової школи № 5, а потім семирічки № 4, коли ми, дітлахи, гурбою на Уманському стадіоні невідступно бігали за прославленим героєм громадянської війни Г.І.Котовським – любителем фізичної культури і спорту. Тож після закінчення семирічки, коли працював на сільськогосподарському заводі, що розміщався на території теперішнього ВАТ «Вітаміни», я з молодими його робітниками входив до заводської футбольної команди, яка разом з футболістами автотрактороремонтного (колишнього дослідного) заводу на Всесоюзних змаганнях у Харкові серед команд сільськогосподарських підприємств здобула перше місце».

Після закінчення Київського технікуму фізкультури в 1935 році і складання екстерном екзамену на Другу категорію фізкультурної освіти працював викладачем фізичного виховання і був першим спортсменом у рідній школі № 4, а потім після спеціального розпорядження Раднаркомзему про введення у вищих сільськогосподарських навчальних закладах спеціального курсу фізичного виховання і спорту в 1938-1940 рр. – старшим викладачем цього курсу в Уманському СГІ.

В цей період за участю зав. курсом фізвиховання і спорту Ф.М.Москальця та активних його помічників – викладачів і вихователів фізичної культури і спорту А.І.Бубнової та М.Г.Євстратова методом народної будови була створена спортивна база інституту: спортивні майданчики, футбольне поле, бігові доріжки та інші споруди. На спорудженні футбольного поля під керівництвом М.Г.Євстратова активно працювали перші студенти щойно створеного на базі агрополітехнікуму Уманського сільськогосподарського інституту: О.Казарінов, Ю.Тимошенко, Г.Мусатов та інші, які одночасно становили основу тодішньої футбольної команди інституту, що неодноразово здобувала призові місця в змаганнях серед команд сільськогосподарських навчальних закладів. Головним прорабом і керівником робіт на спорудженні стадіону був студент В’ячеслав Васильков. Уже в 1939 році футболісти інституту під керівництвом М.Г.Євстратова успішно виступили на Всесоюзних студентських іграх і посіли друге місце в першості СРСР серед сільгоспвузів. У цей же період штангісти Г.С.Дудкін, І.І.Дубина, П.С.Потрацький здобули першість, отримавши звання чемпіонів Київщини.

У 1940 р. М.Г.Євстратов пішов на службу до Чорноморського військового флоту в м.Севастополь, де незабаром став членом севастопольської футбольної команди. Під час однієї гри з динамівцями Сімферополя, як відзначав кореспондент міської газети, команда севастопольців здобула перемогу з рахунком 7:1, завоювавши першість Криму і перехідний Червоний прапор.

В цей час Європа вже знаходилася напередодні великих воєнних потрясінь. 22 червня 1941 року Німеччина, розірвавши пакт про ненапад Рібентропа-Молотова, без оголошення війни напала на Радянський Союз. Уже в перші дні Великої Вітчизняної війни Севастополь зазнав повітряних бомбардувань, які часто повторювались вдень і вночі, а з 30 жовтня 1941 року розпочалася запекла вогняна симфонія битв за Місто Герой.

Перший удар ворога прийняли на себе моряки Чорноморського флоту, що мужньо стали на захист легендарного Севастополя. Загін моряків Восьмої морської бригади під командуванням старшини першої статті М.Г.Євстратова обороняв долину річки Бельбек, а потім мис в Херсонесі. Бригада відбила всі атаки ворога. 250 днів і ночей севастопольці мужньо захищали своє місто.

Микола Григорович був тричі поранений, і лише спортивний гарт допоміг йому вистояти до кінця. Після тяжкого поранення він був відправлений до морського шпиталю, де зустрівся з сестрою милосердя, випускницею Сталінградського медтехнікуму, главстаршиною Серафимою Яківною Чернявською, яка його поставила на ноги. І треба ж було так статися, що в боротьбі за життя моряка Євстратова у Серафими Яківни виникла глибока повага до нього, а потім їх поєднала і міцна морська дружба, що згодом переросла в кохання.

Бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни наближалися до закінчення, і 9 травня 1945 року Радянська країна і все прогресивне людство світу відзначило перемогу над фашизмом, перемогу добра над злом. У цей день молоді старшина Микола Євстратов і главстаршина Серафима Чернявська об’єднали свої долі в одну, створивши прекрасну чорноморську сім’ю, що прожила довге, щасливе життя, виростила сина Сергія і доньку Ольгу та діждалася онуків.

10 березня 1944 року місто Умань було звільнено від фашистського ярма і вже в травні цього року в Уманському СГІ стали до ладу спортивні майданчики, футбольне поле, бігові доріжки та інші спортивні споруди, створено лижну базу, а в 1947 році було обладнано спеціальний зал для зимових занять.

У червні 1946 року після демобілізації з лав Чорноморського флоту молода сім’я Євстратових-Чернявських прибула до Умані. Микола Григорович повернувся на своє місце старшого викладача фізичного виховання і спорту Уманського СГІ і активно включився в роботу. Серафима Яківна поступила на службу до Уманської міської лікарні.

Поруч з активною працею на кафедрі Микола Григорович одночасно навчається в Київському інституті фізкультури і спорту. В 1951 році він закінчує навчання і в цьому ж році очолює щойно створену кафедру фізичного виховання в Уманському СГІ. До Миколи Григоровича як керівника кафедри часто звертаються викладачі і студенти інституту за порадами не лише як до кваліфікованого тренера, але й у вирішенні багатьох інших життєвих проблем.

Саме таким ми з Іваном Давидовичем Повзуном побачили М.Г.Євстратова при нашій першій зустрічі. Та ось ми склали випускні іспити і за їх результатами були зараховані студентами агрономічного факультету. Іван Повзун став студентом першої групи, я – другої. І яка то була радість для всіх студентів другої групи, коли її куратором було призначено старшого викладача фізичного виховання Миколу Григоровича Євстратова.

Своїм ставленням до нас, студентів, відношенням до праці він здобув велику шану, любов і визнання всього колективу першокурсників. Особливою популярністю він користувався у нас, студентів другої групи. Разом з нашим старостою Свиридом Зайцем на роботах у господарствах та на відбудові приміщень він так розставляв студентів та організовував їх роботу, що наша група одна з перших справлялася з поставленим завданням.

Роздавши кожному студенту завдання на роботи з розчищення завалів при відбудові головного корпусу, він ніби жартуючи і зовсім серйозно звертався до нас: «Наш навчальний заклад є таким, де набута в процесі навчання професія стає предметом сердечного захоплення, а праця – насущною потребою людини, тому, коли ви успішно виконаєте поставлене завдання, вам буде значно легше зрозуміти філософію Гегеля і Канта, і ви зумієте більш глибоко з’ясувати особливості їх філософських концепцій».

У 1966 році стає до ладу новий спортивний комплекс, а в 1977 на березі Чорного моря будується спортивно-оздоровчий табір «Урожайний». М.Г.Євстратов як кращий керівник кафедри за високу організацію спортивно-оздоровчої роботи був нагороджений першою премією Міністерства сільського господарства СРСР, а Уманський СГІ і його спортивний табір – автомобілем ЄРАЗ-762А.

Під керівництвом М.Г.Євстратова на кафедрі формується нове покоління викладачів. До виховання студентів залучаються В.І.Козюк, О.У.Реїзов, М.П.Тихомирова, В.А.Миронюк, І.Ф.Чорнобаб. В інституті готується чимало знаних спортсменів. Серед них Григорій Білий, учасник олімпійських ігор в Австралії, Станіслав Триліс, екс-рекордсмен із штовхання ядра, Валентина Нецкер, чемпіонка серед студентів сільгоспвузів з плавання, Микола Гордій, чемпіон Союзу серед студентів сільгоспвузів у бігу на 100 м, Леонід Гадзовський та Петро Дячук – члени волейбольної збірної команди України та інші.

На базі кафедри проводяться обласні та республіканські і всесоюзні спортивні змагання. Збірна волейбольна команда інституту в складі Г.Ф.Юхимчук, Л.О.Шиш, М.М.Кобиць, О.Я.Коробка,Г.О.Грінченко, М.Ф.Кравець, Г.П.Ганаженко, Л.Л.Бондаренко в зональних змаганнях серед студентів сільськогосподарських вузів Міністерства сільського господарства СРСР зайняла перше місце. Гандболісти інституту брали участь у міжнародній зустрічі студентів у місті-побратимі Рюмейї-сюр-Сен (Франція). На кафедрі функціонують шаховий і туристичний клуби, секція з настільного тенісу «Тайфун», члени якої неодноразово здобувають перемоги на турнірах міждержавного та європейського рівня.

Влітку 1988 року при кафедрі фізичного виховання і спорту відбувся Всесоюзний науково-методичний семінар завідувачів кафедр усіх сільгоспвузів СРСР з питань організації фізичного виховання студентів і спортсменів вищих категорій. В усіх цих заходах головним натхненником і провідним організатором завжди був М.Г.Євстратов.

Колектив кафедри підтримує дружні зв’язки з фізкультурно-спортивними організаціями України, її відвідали відомі спортсмени, чемпіони олімпійських ігор І.Захарова, Б.Шахлін, І.Богдан, І.Дерюгіна, О.Блохін та ін.

Як висококваліфікований фахівець своєї справи, прекрасний футболіст, волейболіст Микола Григорович завжди знаходив кращі методи виховання студентської молоді. На заняттях з фізичної культури він спрямовував свої зусилля на виховання у студентів здорового способу життя, набуття навичок і уміння завжди добиватися першості у змаганнях. Тому учасники секцій з волейболу, баскетболу, гандболу, якими керував Микола Григорович, завойовували перші місця в обласних, республіканських і союзних змаганнях, а окремі студенти були навіть учасниками збірної команди СРСР на олімпійських іграх.

М.Г.Євстратов користувався особливим авторитетом у своїх колег, завідувачів кафедр фізичного виховання інших вузів, а також у спеціалістів і керівників Главку вузів Міністерства сільського господарства СРСР. Його, моряка Чорноморського флоту, захисника легендарного Севастополя любили і поважали всі викладачі та студенти нашого навчального закладу, а також випускники всіх поколінь. Таким ми знали нашого Миколу Григоровича, таким він залишиться у нашій пам’яті.

_____________________________________

Згадує Л.А.Малиновський, шкільний товариш і друг М.Г.Євстратова…

ДРУЖБА, ПЕРЕВІРЕНА ЖИТТЯМ

Я народився в Умані і прожив тут, як і Микола Євстратов, аж до початку війни, і добре знав його, бо він був моїм хорошим товаришем у дитинстві, став близьким другом у студентські роки. Жив Микола у великому приватному будинку, побудованому його батьком, де поряд був розташований «каретний двір», біля будинку був садок, в якому мені запам’яталися високі грецькі горіхи, які давали добрі врожаї смачних плодів. Мав старшу сестру, яка мешкала окремо в Києві, а сам жив у будинку разом з матір’ю. Його мати була доброю, лагідною, вихованою жінкою, яка завжди привітно приймала і розважала нас, любила пригощати. У Миколи була окрема кімната, вхід у яку вів з відкритої веранди, густо заплетеної диким виноградом. І через цю веранду можна було непомітно заходити в його кімнату в будь-який час дня і ночі. Він мав багато друзів, до нього тяглися і малі, і старші, в нього була якась притягуючи сила. Він ніколи ні до кого не підвищував голосу, ніколи ні з ким не сперечався.

Я з ним приятелював зі шкільних років до кінця його спортивної діяльності і, буваючи в Умані, завжди провідував його. Ще школярами ми захоплювалися футболом, який тоді ставав дуже популярним, грали у дворах, на дорогах та в різних місцях, де можна було пристосуватися, ховаючись від двірників, які нас завжди проганяли. Іноді до нас навідувався Микола Євстратов, спостерігав за нами і одного разу привів до Палацу піонерів, де він був членом дитячої футбольної команди. Організував нас у футбольний гурт, а потім, з кого сподобав, організував так звану другу дитячу футбольну команду Палацу піонерів.

Палац піонерів знаходився тоді в центрі міста, на розі вулиць Леніна та Коломенської, яка йде від центру до міського стадіону. За цим будинком тоді була незабудована чимала площа, на якій розмістився базар. Коли базар кудись перевели, на площі побудували парашутну вишку, і на цій площі, де було багато вільного місця, ми ганяли «єдиний», що був у Палаці піонерів, старий футбольний м’яч. Микола завжди був нашим ватажком, мав таку організаторську здібність змалку, користувався авторитетом серед нас і серед вищого начальства. На міський стадіон нас не завжди допускали, але запрошували на офіційні зустрічі дорослих команд, щоб підносити вибиті в аут м’ячі та відносити до роздівальні особисті речі відомих футболістів, що було для нас великим привілеєм.

З часом, коли ми підростали, зі складу наших дитячих команд відбирали гравців для поповнення. Першим пішов у великий футбол Микола Євстратов. Він був старший від нас на два чи три роки, високий на зріст, технічний і сильний у грі. За ним пішли Казарінов, Саша Браговський, які були в команді старших, а потім і мій брат Кость Малиновський. Ми залишалися в команді Палацу піонерів «удосконалювати техніку», чекати, поки нас запросять, але, не дочекавшись, декотрі з нас вступали у футбольні секції різних спортивних товариств, яких тоді створювалось чимало. Спортивне життя в місті розвивалося. Микола і мій брат Кость опинилися в міській футбольній команді спорттовариства «Динамо», а незабаром і я вступив у спорттовариство «Спартак». Ми змагалися між собою в спорті, були «по різні сторони барикад», але продовжували приятелювати, разом поглядали на дівчат, де Микола завжди мав перевагу.

У 1937 році ми з братом вступили до Уманського сільськогосподарського інституту. Фізкультуру на першому курсі викладав Федір Москалець. Оскільки він був гімнастом, то і всі заняття з фізкультури проводилися в спортзалі, в якому, крім турніка, бруссів та «кобили», нічого не було. Спортивних секцій також не було. Коли Микола Євстратов появився в інституті, замінивши Москальця, спортивне життя зразу ожило. Заняття почали проводитися на відкритому повітрі, на спортивних майданчиках. Були створені секція волейболу, городків, дві футбольні команди, в яких капітанами Микола призначив Костя Малиновського і мене. Згодом був побудований стадіон з футбольним полем та ще різні майданчики.

Велика заслуга Миколи Євстратова в розвитку спорту в нашому інституті. За його ініціативою і сприяння при інституті було створено спортивне товариство «Колос», головою якого було обрано Казарінова, а потім це товариство було перейменовано на спорттовариство «Наука», що дало йому змогу брати участь у обласних та республіканських змаганнях між інститутами. Він же організував і очолив в інституті хокейну команду, яка довгий час була єдиною в місті. В ній брали участь гравці з футбольних команд. Таким чином, літом ми грали у футбол, а зимою – в хокей. Оскільки в Умані була єдина хокейна команда в нашому інституті, то нам доводилось виступати в змаганнях і за інститут, і за місто в міжміських і обласних змаганнях. Літні ігри проходили в більшості під час канікул, а зимові змагання з хокею, які вимагали частих поїздок у різні місця України, відривали нас від навчання, і важко було наздоганяти пропущені заняття перед складанням екзаменів, але спорт ми не залишали.

Велика заслуга Миколи і в підготовці важкоатлетів. Він особисто очолював цю секцію і підготував чимало чемпіонів міста та області. Неодноразово чемпіонами міста ставали студенти нашого інституту: брати Петро і Павло Дуб у важкій та напівважкій вазі, Василь Дудник-Дубиняк у найлегшій, Володимир Патрацький у середній вазі.

Таким було наше спортивне життя до війни. Велика Вітчизняна війна розлучила нас і зупинила спортивне життя, і не тільки його. Миколу призвали в армію і направили в морський флот. Я, маючи відстрочку, ще з деякими студентами інституту пішов добровільно в армію і був направлений в авіацію. Після війни ми зустрілися як старі друзі, та ще стали колегами по роботі. Микола повернувся в інститут, де працював до війни, мене районний комітет фізкультури призначив викладачем фізвиховання в середню школу № 1. Тепер ще міцнішою стала наша дружба. Наші відносини з Миколою завжди були цікавими і веселими – такою він був доброю і веселою людиною.

Спортивне життя після війни відродилося і спорт почав розвиватися ще краще. В інституті працювали кваліфіковані викладачі: Микола Євстратов та майстер спорту з легкої атлетики Ольга Петрівна Афанасьєва, яка теж виховала велику плеяду легкоатлетів. Серед них мій приятель Віталій Манчевський, неодноразовий чемпіон міста, та колишня учениця школи № 1 Марія Турківська, яка під керівництвом Ольги Петрівни виборола звання майстра спорту з легкої атлетики. Поєднувала мене з Миколою Євстратовим ще й неофіційна співпраця. В школі, де я викладав фізкультуру, навчалося багато дітей викладачів нашого інституту та навчально-дослідного господарства. Може тому, а може – по старій пам’яті Микола часто допомагав нашій школі, позичаючи спортивні знаряддя і форму на відповідальні змагання, а також допомагав у облаштуванні баскетбольного майданчика, бо тоді почав з’являтися в Умані такий вид спорту, як баскетбол. Це допомогло мені одному з перших шкільних викладачів фізкультури нашого міста створити чоловічу і особливо жіночу баскетбольну команду.

Микола був далекоглядним і хорошим організатором, гарним спортивним вихователем і неперевершеним спортивним селекціонером. Із вступників до інституту він відбирав готових спортсменів або здібних до спорту юнаків і дітей, доводив їх до спортивної «кондиції», формував з них спортивні команди, завдяки чому інститут завжди виборював у міжінститутських змаганнях перші місця.

Із випускників школи № 1, що вступили до інституту, був «кістяк» вперше створеної в інституті жіночої баскетбольної команди. Це – Тіна Кисельова, Марія Іванова та Ольга Майданюк.
Таким я пам’ятаю Миколу Григоровича Євстратова, свого товариша і щирого друга.

________________________________

Згадує І.Ф.Чорнобаб, кандидат пед.наук, доцент, завідувач кафедри фізичного виховання УДАУ:

ЛЮДИНА, ЯКУ ПАМЯТАЮ ТА ГЛИБОКО ШАНУЮ

Талановитий викладач, мудрий наставник, люблячий чоловік, батько та дідусь і великий життєлюб. Саме таким пам’ятають Миколу Григоровича Євстратова члени нашої кафедри. З Миколою Григоровичем я познайомився, коли приїхав до Умані, а пізнав його краще, коли почав працювати на кафедрі фізичного виховання, яку він очолював у тоді ще сільськогосподарському інституті. Все свідоме життя цієї людини тісно пов’язане з Уманським сільськогосподарським інститутом.

Микола Григорович вписав в історію кафедри не одну славну сторінку. Великий ентузіаст спорту, вмілий керівник, він разом із своїми колегами-однодумцями організував роботу таких секцій як футбол, волейбол, хокей, фехтування, ручний м’яч. Переможцями і призерами змагань різного рангу були: з фехтування – Ю.Мішкуров, Г.Литовченко; з важкої атлетики – В.Лихацький, Є.Ковальський, Г.Карпенко, В.Кашеїда; з легкої атлетики – В.Колісніченко, Н.Кібкало, М.Кондратюк, О.Чеховський, відмінно грали в ручний м’яч – В.Маринкевич, В.Здоровцов.

Активізована була науково-методична робота кафедри, розробки якої використані при формуванні програми з фізичного виховання в Україні, Росії, Латвії.

Сам Микола Григорович був людиною, яка вміла любити всіх: і маленьких дітей, для яких у нього завжди був гостинець, і студентів, для яких був старшим товаришем, і своїх фронтових друзів, яких кожного року запрошував до себе в гості на День Перемоги. Саме тут я дізнався про його фронтові будні, слухав українські пісні у виконанні фронтовика І.М.Карасюка.

А як любив Микола Григорович свою сім’ю, як щиро радів, коли у нього з’явився перший онук. Радо зустрічав він і нас, викладачів, на Миколая – у свій день народження, був привітним і гостинним господарем.

Микола Григорович любив свою роботу, друзів, весело розповідав про поїздки на рибалку, був добрим порадником для своєї дружини Серафими Яківни та дітей, до останнього дня віддавав себе улюбленій справі – роботі зі студентами.

«Людина живе до того часу, доки про неї пам’ятають», - писав відомий драматург М.Метерлінг. І я, і мої колеги часто згадуємо М.Г.Євстратова. Він живе в нашій пам’яті, про нього нагадують добрі справи, які він залишив після себе…
__________________________

Згадує Олександр Іванович Здоровцов, доктор економічних наук, професор кафедри економіки Уманського УДАУ:

ЗГАДУЮЧИ МИКОЛУ ГРИГОРОВИЧА ЄВСТРАТОВА

Особисто мені пощастило тривалий період спілкуватися з Миколою Григоровичем із 1973 року і до останніх днів його життя. У моїй пам’яті збереглися численні епізоди наших спільних службових та особистих взаємин, що згадуються з особливою теплотою. Мені, на той час ректору Уманського сільськогосподарського інституту, часто доводилось надавати відповідну допомогу кафедрі фізичного виховання, яку очолював Микола Григорович.

У родині Євстратових традиційно відзначалось 19 грудня – день народження Миколи Григоровича і приємного спілкування з фронтовими друзями та представниками спортивного руху з різних регіонів України. В цей день Микола Григорович і його дружина Серафима Яківна особливу увагу приділяли гостям, але іноді вони згадували і про незабутню у їхньому житті подію – одруження, яке сталося 9 травня 1945 року в День Перемоги Радянського Союзу над фашистськими загарбниками. Під час таких дружніх зустрічей в оселі М.Г.Євстратова завжди лунали пісні. Як правило, співали всі присутні, але одного року був виняток, коли всі уважно слухали трьох відомих співаків – Івана Маркіяновича Карасюка, завідувача кафедри агрохімії, Григорія Хомовича Трояна, голову профспілкового комітету, старшого викладача кафедри овочівництва, і Володимира Петровича Мертенса, доктора економічних наук, професора, завідувача кафедри економіки Української сільськогосподарської академії. Вони по черзі виконували українські пісні, відбувався своєрідний конкурс на звання кращого виконавця. На закінчення пісенного вечора присутні попросили Івана Маркіяновича, який пройшов війну з 1941 по 1945 рр. від Москви до Берліна, щоб заспівав «Ехал я из Берлина». Той виконав прохання, як завжди, з великим натхненням і високою майстерністю.

Пригадую і такий важливий для мене випадок батьківської поради Миколи Григоровича з приводу безпеки на воді. Відомо, що співробітники та студенти інституту збудували спортивний оздоровчий табір на високому березі Чорного моря, в Миколаївській області, поблизу села Рибаківка Березанського району. Якщо мені доводилось там знаходитись з приводу будівництва або відпочинку, то я часто полюбляв запливати від берега на таку відстань, щоб табір проглядався як на долоні. Одного разу за такою моєю поведінкою у морі уважно спостерігав Микола Григорович. Після цього мені довелось вислухати його пораду-наказ наступного змісту: «Олександр Іванович, якщо вам подобається плавати, то я не радив би вам віддалятись у морські простори так далеко. Робіть це паралельно берегу і на недалекій відстані від нього». Це була дуже важлива порада у моєму житті, якої я в подальшому неухильно дотримувався.

Микола Григорович по праву користувався любов’ю і повагою викладачів, співробітників та студентів нашого інституту. Двері, як до кабінету завідувача кафедри фізичної культури, так і до будинку Миколи Григоровича завжди були відкриті для кожного співробітника чи студента. Особливо він поважав студентів-спортсменів. На підтвердження сказаного маю такий факт: одного пізнього вечора на квартиру до мене завітав наш студент, секретар комсомольської організації інституту Василь Маринкевич. Він розповів мені, що наша команда з ручного м’яча щойно повернулася з обласного турніру, що проходив у м.Черкаси, завоювавши перше місце.

Важливо, що наші хлопці-гандболісти обіграли навіть команду факультету фізичного виховання Черкаського педагогічного інституту. Команда зараз знаходиться у спортзалі, і ми прямуємо до Миколи Григоровича додому. Адже таким було його прохання – незалежно від результату ми повинні йому доповісти. Мені, сказав Маринкевич, як капітану, приємно буде представити шановному Миколі Григоровичу виборені вимпели і грамоти переможців. Так відповідально ставились студенти-спортсмени до виконання своїх обов’язків.
Такі теплі спогади охоплюють мене при згадці про вельмишановного Миколу Григоровича Євстратова.
_________________________

Згадує Михайло Юхимович Хомчак, доцент кафедри агрохімії та ґрунтознавства:

М.Г.ЄВСТРАТОВ - СИМВОЛ ЕНЕРГІЇ І ДОБРА

Всі, хто його знав і працював поруч із ним, пам’ятають Миколу Григоровича Євстратова як людину легендарну, унікальну і незабутню. Коли я поступив на навчання до Уманського сільськогосподарського інституту, Миколі Григоровичу виповнилося 40 років. Цей високий, гарний і привабливий, спортивної статури чоловік тоді завідував кафедрою фізвиховання. Крім нього, на кафедрі працювали Ольга Петрівна Афанасьєва, асистент Микола Семенович Павлов і старший лаборант Дмитро Кузьмович Герасьєв, у якого спортивний інвентар, обладнання і знаряддя завжди були у зразковому стані.

Мене, як і всіх студентів, «фізкультурники» переконали, що спорт – це не тільки «здоровий дух в здоровому тілі», а й кращий вид дозвілля та здорового відпочинку. Заняття з фізкультури для нас були не тільки предметом навчальної програми, але й необхідним елементом розвитку молодого організму. Навчальні заняття і робота спортивних секцій на той час проводилися у пристосованому приміщенні на другому відділку навчально-дослідного господарства. Проте і за таких умов досягнення наших спортсменів були значні. Запорукою успіхів була натхненна праця викладачів кафедри та їх завідувача за постійної допомоги громадських організацій і ректорату інституту.

З Миколою Григоровичем мені довелося працювати пліч-о-пліч понад 25 років і організовувати спортивно-масові заходи в межах інституту, міста, області, республіки і навіть Союзу.

У кінці п’ятидесятих – початку шестидесятих років я працював секретарем комітету комсомолу інституту, через 10 років – секретарем партбюро агрономічного факультету, у 1975-80 роках – секретарем парткому інституту.

Добре пам’ятаю вшанування 60-річчя від дня народження Миколи Григоровича. На його ювілей прибули колеги і друзі зі 102 аграрних вузів Союзу, представники Всесоюзного спортивного комітету, республіканських, обласних, районних та міських товариств, численні його вихованці. Всі бажали ювіляру міцного здоров’я, кипучої енергії, миру, щастя та творчих спортивних злетів. Святкування цієї дати було яскравим свідченням авторитету і заслуг М.Г.Євстратова.

Микола Григорович був справжнім товаришем у кращому розумінні цього слова; він умів і похвалити і підтримати у скруті, але умів і сказати ті гіркі істини, котрі зустрічаються на життєвому шляху. Фізично міцний і витривалий, Микола Григорович завжди був веселий і енергійний, вимогливий до себе і до колег. Поряд з цим він завжди проявляв і іншу свою особливість – велику життєрадісність, нахил до жартів, до музики. За багато десятків років мені ні разу не випадало бачити на обличчі Миколи Григоровича виразу печалі, розчарування, байдужості і втоми. Він завжди був бадьорий, жвавий, легко розмовляв, монтуючи в бесіду життєві епізоди, дотепні за темою жарти, анекдоти, фантазії. Проте в серйозних справах жартів не любив. Він був Людиною, несхибною у своїх переконаннях і впевненою в собі.

Протягом багатьох років значну допомогу кафедрі фізичного виховання надавав Григорій Хомович Троян, раніше секретар комітету комсомолу інституту, секретар партбюро плодоовочевого факультету, а з 1976 – понад 10 років голова профкому. З Миколою Григоровичем у нього було багато спільного. Обидва були великі життєлюби, чудові викладачі, весельчаки і дотепники: мали добрі серця, щирі душі, чуйність, людяність і доброту.

У сімейному архіві ветерана праці М.Г.Євстратова зберігаються сотні похвальних грамот, листів-подяк, вимпелів та кубків, тисячі листівок та вирізок з газет. Є воєнні і трудові нагороди, одержані ним за багаторічну плідну працю з виховання студентської молоді, підготовки здорових спеціалістів аграрників, за спортивні досягнення та високу професійну майстерність.

Прізвище Миколи Григоровича стоїть поряд з іменами таких грандів нашого вузу, як П.А.Власюк, С.С.Рубін, М.М.Шкварук, М.І.Делеменчук, О.С.Андрієнко, М.І.Бондаренко. Він був учителем і куратором багатьох тисяч випускників, серед яких слід згадати професорів І.М.Карасюка, О.М.Геркіяла, О.І.Зінченка, В.О.Єщенка, В.М.Найченка,А.Ф.Бурика, А.Ф.Балабака, А.О.Красноштана, В.І.Лихацького, А.О.Яценка та ін.

Здоров’я Микола Григорович мав богатирське. Він часто нахвалявся, що ніколи не звертався за допомогою до лікарів і в поліклініці не мав амбулаторної картки.

У збереженні та підтриманні доброго здоров’я Миколи Григоровича (навіть без його відома) велику роль зіграла його дружина Серафима Яківна – фельдшер за фахом, главстаршина військово-морського флоту.
Миколи Григоровича серед нас уже немає, але пам’ять про нього залишиться назавжди у наших серцях.
_____________________________

Згадує Олександр Іванович Зінченко, професор, завідувач кафедри рослинництва УДАУ:

УЧИТЕЛЬ, ВИХОВАТЕЛЬ, ЧУДОВА ЛЮДИНА

Вперше я побачив Миколу Григоровича на уроці фізкультури в «спортзалі». Пишу це слово в лапках, бо спортзалом тоді було невелике приміщення площею приблизно в одну лекційну аудиторію. Викладачем і одночасно тренером був молодий чоловік, до якого ми, студенти, з першого заняття ставились з повагою. Гарний, міцної атлетичної статури, високий і доброзичливий. З ним було цікаво. Крім обов’язкових фізкультурних вправ, ми грали в волейбол, пробували «сперечатись» на рапірах, зимою ходили на лижах у «Софіївку» або Білогрудівський ліс. Ми не просто катались, Микола Григорович учив ходити на лижах ритмічно, розмірено, акцентував, що в армійських умовах ти завжди йдеш з «повною викладкою» і потрібен розмірений, ритмічний крок.

Як природжений педагог, він практично ніколи не підвищував голос, але ми всі чули кожне його слово і глибоко поважали Миколу Григоровича. Він ніколи не розповідав нам нічого про себе, але ми знали, що він був захисником легендарного Севастополя, що він глибоко шанована людина в нашому місті та області, в колі своїх колег, постійний суддя всесоюзних, обласних та республіканських змагань. Ми бачили, як він глибоко по-людськи, чемно, достойно, як справжній мужчина, відносився до своєї колеги Ольги Петрівни Афанасьєвої, енергійної людини, чудової спортсменки, колишньої ударниці на будові Дніпрогесу. Її чоловік був незаконно репресований, а коли повернувся до Умані, то став душею нашої компанії, як і Микола Григорович, коли ми збирались у святкові дні. Це вже було пізніше, коли автор цих рядків працював завідувачем відділу учгоспу.

Що ще хотілося б сказати про Миколу Григоровича. Його любили і поважали випускники різних поколінь. Він завжди був активним учасником їх зустрічей. Часто до нього приїжджали просто так, збирались, згадували студентські роки.

Звичайно, не обходилось без чарки. Але Микола Григорович ніколи не забував, що він учитель, наставник, вихователь і ніколи не дозволяв собі лишнього. Як підсумок цих коротких спогадів про Вчителя, Наставника, а згодом і колеги, можна сказати, що Микола Григорович Євстратов – взірець прекрасного педагога, громадянина, людини високих людських якостей, взірець служіння своїм професійним обов’язкам, Батьківщині.
___________________________

Згадує Віталій Іванович Ліхацький, професор, завідувач кафедри овочівництва УДАУ:

ПАМ"ЯТІ М.Г.ЄВСТРАТОВА

Вперше з Миколою Григоровичем Євстратовим я познайомився у 1962 році, коли поступив на факультет плодоовочівництва і виноградарства Уманського сільськогосподарського інституту. В цей рік вступниками до вузу були військовослужбовці, у яких строк служби в Радянській армії був збільшений з причини переходу навчання в середніх школах на 11-річний термін. Студентами були молоді хлопці, які прослужили в армії по 3 – 4 роки і мали гарну фізичну підготовку.

Микола Григорович проводив у наших групах заняття з фізичного виховання і запропонував створити команду штангістів, де він був одночасно тренером. До складу команди увійшли такі студенти, як Микола Тимошенко, Віталій Лихацький, Борис Бородачук, Іван береговий та Євген Ковальський. Під керівництвом Миколи Григоровича наша команда настирливо тренувалась, вечорами ми працювали зі штангою, були закохані в цей вид спорту, оскільки нашим тренером була віддана своїй роботі і чуйна людина – фахівець, наставник, вихователь.

Успіхи не прийшли самі по собі. Спочатку команда виступала в межах Умані, далі в інших містах Черкаської області, в обласному центрі. Командна першість завжди була за Уманським сільськогосподарським інститутом. Нам доводилось виступати у змаганнях серед вузів України, де також мали вагомі здобутки. Микола Григорович по-батьківськи турбувався про нашу команду, мав неабиякий вплив, завжди вселяв впевненість у спортсмена та прагнення до перемоги.

Вшановуючи пам'ять Євстратова Миколи Григоровича, слід відзначити, що це був приклад відповідальності за справу, душевності, людської доброти і поваги до колег і студентів.
___________________________

Згадує А.О.Яценко, доктор наук, професор, директор науково-дослідного інституту коренеплідних культур:

НЕЗАПЕРЕЧНИЙ АВТОРИТЕТ

Моє знайомство з Миколою Григоровичем розпочалося у вересні 1966 року, коли я став студентом Уманського сільськогосподарського інституту. Вже з перших днів навчання я був у центрі бурхливого студентського життя, яке тісно поєднувалося з громадсько-корисною роботою в комсомолі та профкомі, участю в гуртках художньої самодіяльності та спортивно-масових заходах. Саме тут я вперше побачив М.Г.Євстратова.

Високий на зріст, з міцним здоров’ям, оптиміст і гуморист, він завжди був душею колективу. Його авторитет і вплив на спортивне життя часто виходили за межі нашого навчального закладу.

Як учасник Великої Вітчизняної війни, моряк і захисник Міста-Героя Севастополя, він розповідав нам про фронтові події. Він часто підкреслював: «Спортсмен – це молода людина, що виховує в собі силу і волю до перемоги, зміцнює здоров’я і набуває позитивних рис своєї поведінки і цим прославляє колектив, а себе готує до майбутнього життя».

Під керівництвом Миколи Григоровича на той час, пам’ятаю, в інституті працювали відомі наставники і тренери. Серед них Ольга Петрівна Афанасьєва, що більше року тренувала мене з легкої атлетики і до 1951 року завідувала курсом фізичної підготовки в інституті. Вона була вимогливим викладачем і разом з тим милою, доброю і чуйною людиною. Ми всі називали її мамою.

Як керівник комсомольської організації я добре пам’ятаю, що до тренування в спортивних секціях не допускались студенти, які погано навчались або порушували дисципліну. В спортивний зал дозволялося входити виключно в спортивному одязі та взутті. Перед кожним тренуванням спортивний одяг обов’язково прався і прасувався самим студентом. До спортивних змагань готувалися як до свята.

В 1967 році на кафедру прийшов молодий викладач О.У.Реїзов. який закінчив факультет фізичного виховання Харківського педінституту. Роком пізніше на кафедрі фізичного виховання з’явився спортсмен-десятиборець, випускник Черкаського педагогічного інституту М.Г.Андрущенко, який став моїм безпосереднім тренером і наставником з десятиборства. Як члену збірної команди інституту з десятибор’я мені довелося побувати у багатьох містах Радянського Союзу на різного рівня спортивних змаганнях. У цих поїздках нас завжди супроводжував Микола Григорович, і з ним ми були впевнені у своїх силах.

Деканат агрономічного факультету (на той час деканом був професор І.М.Карасюк, а його заступником доцент М.В.Недвига) тримав нас, спортсменів, під особливим контролем, і ми перед ним завжди звітували не лише за навчання, а й за спортивні досягнення.
Ніщо не проходило поза увагою керівництва інституту. Пригадую, як ректор Г.І.Мусатов прийшов о шостій годині ранку випроводжати нашу команду на змагання з першості сільськогосподарських вузів Союзу до Кишинева, а очолював нашу делегацію М.Г.Євстратов. Г.І.Мусатов, звертаючись до нас, побажав «ні пуху, ні пера!» М.Г.Євстратов у відповідь йому – «К черту!»

У 1980 році, працюючи викладачем кафедри механізації УСГІ, я був направлений на стажування до Білоруського інституту механізації сільського господарства, що знаходився у Мінську.

Спортивна база, хоч і була непогана, але для всіх студентів, бажаючих займатися спортом, її не вистачало. Мені не хотілося переривати тренування, а для відвідування спортивного залу необхідно було отримати від завідувача кафедри цього інституту офіційний дозвіл. Написавши заяву, я заходжу в кабінет до завідувача, і тут мене зустрічає, як і наш М.Г.Євстратов, високий, спортивний, молодий Микола (не пам’ятаю, як по-батькові). Подаю заяву, в якій як стажист прошу дозволу на тренування, де було зазначено, що я є асистентом кафедри механізації Уманського сільськогосподарського інституту. Не встиг я отямитись, як на мене посипались запитання: - «Хто у вашому інституті завідує кафедрою фізичного виховання?». – Відповідаю: «Євстратов Микола Григорович». – «Коли будете бачити Євстратова?». – «Я думаю через кілька днів їхати до Умані і можу з ним зустрітися». Тоді він встає з-за столу, виймає з сейфа сувенірну пляшку «Зубровки», передає мені її і просить по приїзду до Умані вручити М.Г.Євстратову. Приїхавши з Мінська до Умані, я передав Миколі Григоровичу цей сувенір від його білоруського побратима і колеги Миколи, а він, у свою чергу, для нього послав такий же сувенір «Української з перцем».

Як потім з’ясувалося, Микола з Мінська був високотитулованим тренером, суддею міжнародних категорій з декількох видів спорту і знаний у Союзі РСР спортивний діяч. Після моєї такої участі в обміні сувенірами між двома Миколами мені вперше в житті поталанило: я одержав дозвіл для неодноразового відвідування сауни. А через декілька днів мені вручили п’ять перепусток до плавальних басейнів (відкритого і закритого), де навіть при -20 С я плавав у відкритому басейні. А чого варта перепустка в Раубичі (під Мінськом), де я спостерігав першість світу з біатлону! Звичайно, все це мені дісталося за рахунок авторитету нашого Миколи Григоровича.
____________________________

Згадує М.В.Гордій, директор приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Уманський тепличний комбінат»:

МОЇ СПОРТИВНІ СТАРТИ

Коли мова заходить про Миколу Григоровича Євстратова, я поринаю спогадами у свою студентську юність. То була чудова пора: ми молоді, сповнені енергії, все життя – попереду. А поруч з нами чудові наставники – педагоги, тренери.

Як і всі хлопці, я любив футбол і весь вільний від інших занять час проводив на стадіоні кафедри фізичного виховання, ганяючи м’яч. Але незабаром після першого знайомства, на одному з чергових занять з фізичної культури М.Г.Євстратов запропонував мені спробувати свої сили в легкій атлетиці, а саме: в бігу на короткі дистанції. Не знаю, як він розгледів у мені спринтерський талант, але на довгий час заняття цим видом спорту стало змістом мого життя. Я почав займатись систематичними тренуваннями, спочатку на біговій доріжці інститутського стадіону, згодом на алеях Софіївського парку, а потім – вздовж автотраси Одеса-Київ. Моїми безпосередніми наставниками і тренерами були В.І.Козюк та О.У.Реїзов. Під їхнім патронатом удосконалювалась моя спортивна майстерність, і незабаром з’явились перші успіхи.

У 1972 році в Москві відбулися легкоатлетичні змагання на приз братів Знаменських. Я брав участь в одному забігу з легендарним Валерієм Борзовим: він прийшов першим, а я – четвертим. Але це була перемога! Я встановив рекорд у бігу на 100 і 800 м.

Особливо запам’ятався фінал сільськогосподарських вузів Союзу в м.Тбілісі, де я став призером з бігу на дистанції 100 м. На цих змаганнях з нами був і Микола Григорович. На все життя залишились в пам’яті його турбота про нас, студентів, батьківське ставлення, підтримка. Він надихав нас на перемогу, вселяв віру в свої сили, впевненість, уміло розряджав атмосферу жартами, анекдотами, що допомагало стримувати хвилювання перед стартом. Після закінчення навчання я ще цілий рік виступав за інститут у легкоатлетичних змаганнях різних рівнів. Останній старт мій був у 1974 році у Житомирі. Так закінчилось моє життя у великому спорті, але те, що мені дав спорт, залишилось зі мною назавжди. Вже працюючи головним агрономом, а згодом директором Уманського тепличного комбінату, я з вдячністю згадую своїх викладачів і наставників. До цих пір щоденна зарядка і ранкова пробіжка – невід’ємні атрибути розпорядку дня, а вироблені на тренуваннях витримка, воля до перемоги, дисципліна стали рисами мого єства і часто допомагають мені вирішувати складні виробничі проблеми.
______________________________

Ф.А.Гущин, кореспондент, редактор «Уманської зорі»
(«Уманська зоря», 19 березня 1980 року,
До 35-річчя Великої Перемоги):

ПОДВІЙНИЙ ГАРТ

Друзі надіслали йому ювілейну вітальну адресу, рядки з якої варто навести:

І підписали: черкасці з Умані – Назаренко, Павленко. Перший – колишній бойовий голова нашого міського спорткомітету, другий – колишній директор друкарні, закоханий у спорт.

З міськкому партії і міськвиконкому, з міністерства, від друзів з десятків міст країни надійшли теплі слова визнання. Він акуратно підшив ці свідоцтва щирої поваги і часом перечитує, хвилюється. І знову пам’ять схиляє до минулого, бо воно – дороге і… безповоротне.

Пригадується перше – далекий 1923 рік. Стадіон, група військових, що оточила високого і кремезного у шкіряній куртці, перехопленій блискучими пасками. Юрба хлопчаків невідступно ходила за Г.І.Котовським. Серед них був і він.

Вчитися почав у школі № 5, де зараз міська друкарня, а сім класів закінчив уже в четвертій школі і пішов працювати на сільськогосподарський завод (нині вітамінний). До вісімнадцяти мав уже три роки робітничого стажу. Та уманчани знали його, Миколу Євстратова з вулиці Урбайліса, як молодецького спортсмена. Разом з футболістами автотрактороремонтного заводу (тепер - дослідний) він їздив до Харкова на Всесоюзні змагання серед команд сільського господарства, де вони виграли перший приз.

Ця захопленість і вирішила життєву долю. Після закінчення Київського технікуму фізкультури викладав у рідній школі № 4, в сільгоспінституті, звідки у сороковому й пішов служити до Чорноморського військового флоту.

Зберігся шматочок газетної замітки за 1940 рік.
Флотська Севастопольська команда грала з динамівцями Сімферополя. У другому таймі, пише кореспондент, Донцову, Четкіну, Євстратову вдалося забити по одному м’ячу. Севастопольці завоювали першість Криму і перехідний Червоний прапор.

В Умані до війни, розповідає Микола Григорович, було 22 футбольні команди, в яких грали солідні спортсмени.

Ті мирні ігри, щасливе життя обірвала війна. Ранком 22 червня розпочалася нова вогняна глава біографії уманського спортсмена, флотського старшини першої статті. Сутички з фашистами на морі стали своєрідною увертюрою. А тривала вогняна, запекла симфонія битв розпочалася під Севастополем 30 жовтня 1941 року.

Перший удар німецької армії на підступах до міста прийняли моряки – піхотні дивізії ще не підійшли. Вони мали лише гвинтівки та гранати. Фронтовики знають, як відбивати атаки. Коли німець засипав оборону мінами, снарядами, бомбами, сіяв кулі з автоматичної зброї. Але моряки мужньо і відважно стали на захист овіяного легендами Севастополя.

Захисникам легендарного
Севастополя присвячується

Загін з сімдесяти червонофлотців під командуванням старшини Євстратова обороняв долину річки Бельбек. Німці надіялися цим шляхом швидко прорватися до міста. У важких боях 8-ма бригада морської піхоти відбила всі атаки.

Він пригадує комісара свого батальйону Макарова.
Улюбленець, батько, душа, а не людина – завжди веселий, твердо впевнений. Краще за нього ніхто не міг хвацько відбити червонофлотську чечітку. І на полі бою скрізь і весь час в окопах, серед моряків, словом і прикладом зміцнював дух, стійкість оборони. Він-то і виніс пораненого Євстратова.

Про 250-денну оборону Севастополя написано багато книг. Однак вони не могли розповісти і десятої частки про масовий героїзм і втрати безприкладних героїв, які викликали тоді захоплення і визнання в усьому світі.

Комендант другого сектора оборони генерал-лейтенант І.А.Ласкін пише у своїх спогадах, що перед початком останнього штурму в червні сорок другого німці зосередили під Севастополем 204 тисячі солдат і офіцерів, 2045 гармат і мінометів, 450 танків, до 600 літаків.
П’ять днів підряд бомбили і вели артпідготовку, але в атаку не йшли, вимотуючи сили захисників міста. Нарешті рушили за вогневим навалом, за танками у психічну озвірілу атаку. В результаті триденних кривавих боїв, пише далі Ласкін, «загинуло багато чудових бойових товаришів, в тому числі всі командири полків, командири і військкоми батальйонів, майже всі командири і політруки рот, більшість рядового складу».

Микола Григорович, тричі поранений, був до останніх днів оборони.
- Як всі ми любили ласкаве Чорне море до війни! – з сумом пригадує він. - І як ненавиділи його у ті останні дні… - На березі, та й у воді – наші загиблі товариші… Кожний, хто на дошці, на плоту чи просто вплав, намагався дістатися до наших кораблів, що виднілися вдалечині. А добиратися треба було під шквальним ворожим вогнем.
…Минули роки, десятиріччя. І знову долина Бельбек, де тоді з 70-ти їх лишилося всього тринадцять поранених. Знову мис на Херсонесі. Закрив на мить очі і… на рейді кораблі, а над ними «юнкерси». Скрізь поранені, мертві. Снаряди вагою у півтонни, які вони бачили навіть у польоті….

Повернувся до міста. Тепер гомінкого і красивого, квітучого і щасливого. І тут варто було примружити очі, як знову – воронки, обвали, розтерзана земля, здиблені брили каміння… Фронтовикам, як самі вони розповідають, і досі, через 35 років, продовжують снитися бої. З його снів не зникає Севастополь.

Але й друга до болю рідна йому земля – інститутська. Звідси пішов на флот, сюди в сорок шостому повернувся викладачем фізвиховання. Завідувала кафедрою Ольга Петрівна Афанасьєва, майстер спорту СРСР. Виховання почали з того, що взяли в руки носилки й тачки, лопати й граблі, бо корпуси інституту спалили фашисти. Всі студенти і викладачі, не маючи ніякої будівельної техніки, дружно, з ранку до вечора, з ранньої весни до осені поспішали обладнати аудиторії, лабораторії, спортивні майданчики. Сухі, жорсткі мозолі не сходили з рук. То яка ж це радість і скільки захоплення викликає в душі все зроблене своїми руками – воно стає безцінним і твоїм.

Любителі спорту пам’ятають: в Умані на першотравневі та жовтневі святкові демонстрації чи не двадцять п’ять літ колони спортсменів незмінно вів М.Г.Євстратов. Чітко і твердо карбуючи крок, демонстрував фізичну красу, викликав захоплення.

У 1951 році після закінчення інституту фізкультури він став завідувачем кафедри. А дружба з Ольгою Петрівною лишилась нетлінною навіть й після того, як в сімдесятому пішла на пенсію. Разом гартували здоров’я студентів, готували спортсменів. С.Триліс, Б.Юшко , інші стали чемпіонами республіки, майстрами. Кость Степанков, народний артист СРСР, - всі вони лишилися їхніми друзями.

«Вчите ви покоління нове лише добро робити на землі» - це рядок з привітання на адресу Євстратова. Але добро, що робить кожний з нас, найкраще виблискує в оправі скромності і безкорисливості. І тут не минеш такого прикладу.

Вперше Г.І.Котовського він бачив у 1923-му. Саме тоді на засіданні Уманської ради фізичного виховання Григорій Іванович показав статуетку штангіста і запропонував нагороджувати цим призом переможців змагання богатирів. Приз Котовського був незмінним супутником спортсменів Уманщини. Під час війни він загубився.

І от саме Миколі Григоровичу вдалося відшукати в 1967 році дорогий той приз. Володар виявився корисливою людиною і «заломив» велику суму. Не вагаючись, Микола Григорович віддав гроші і радів знахідці, як дитина. Тоді ж подарував приз Котовського Київському музею спортивної слави України. А скільки допомагав багатьом і багатьом поступити до Київського інституту фізкультури! З ним листуються і радяться колишні випускники, довіряють особисте, інтимне.

Повним ходом йде сьомий десяток. Як і десять, двадцять літ тому, він весь час серед студентів і викладачів на спортивних майданчиках, тренер і суддя, друг і добрий порадник. І наш найстаріший орденоносний інститут по кафедрі фізвиховання йде серед ВУЗів незмінно за найвищим балом. Має в своєму арсеналі найрізноманітніші види спорту. До численних кубків, дипломів і грамот, завойованих на міських, обласних, республіканських і союзних змаганнях, додає все нові і нові.

Корабель іде вірним курсом. На мостику – досвідчений і бувалий, загартований спортом і Севастополем капітан.
_______________________________

Згадує Суша Валентина Іванівна, доцент кафедри захисту рослин:

СПОГАДИ ЮНОСТІ

Я вперше познайомилась з Миколою Григоровичем Євстратовим після війни, у 1946 році, будучи ученицею 7 класу Уманської СШ № 7. Разом з моїми однокласницями ми організували команду баскетболісток, яку певний час тренував М.Г.Євстратов.

Після уроків ми приходили на міський стадіон і там тренувались, а вечорами всією командою збирались на цьому ж стадіоні, згадували про важкі роки війни, співали пісні, жартували, бо ми були молоді, завзяті, енергійні, і все життя у нас було попереду.

Миколу Григоровича ми, дівчата, дуже поважали, любили за веселу вдачу, за гумор, за тепле ставлення до нас. Він сам любив жарти і ніколи не сердився, коли ми дозволяли собі його розіграти.

Пригадую випадок, коли в одній із поїздок на змагання в Білу Церкву нам на вечерю подали пончики з повидлом, з чого ми дуже зраділи, бо роки тоді були голодні. І тут Зіна Бурлига (майбутня дружина В.І.Козюка) запропонувала пригостити пончиком Миколу Григоровича, але замість повидла підкласти дуже пекучу гірчицю. Піднесли пончик Миколі Григоровичу, він, подякувавши, відкусив добрячий кусок і завмер, а з очей побігли сльози. Перехоплюючи дихання, він нас сварив, але це було по-доброму, а потім все звів до жарту. І ще не раз ми жартували, видумували різні розиграші над Миколою Григоровичем, але він завжди сприймав наші витівки з іронією і посмішкою. В колі своїх друзів він розповідав про наші жарти і від душі сміявся.

Протягом усього життя Микола Григорович мав вірних і хороших друзів, які були нерозлучні. Це була дружна компанія рибалок, що виїжджали кожного вихідного на природу порибалити. До цієї компанії належали мій чоловік Суша Володимир Олексійович, Козюк Віктор Іванович, Бондаренко Юрій Маркович. В 60-ті роки до них приєднався ще один любитель рибалки, великий гуморист і жартівник Олександр Бердніков.

Меж різним розиграшам у цій компанії не було, але з якою любов’ю і сміхом вони все це згадували. Їхні байки передавались із уст в уста і ставали своєрідними легендами у місті.

Микола Григорович мав багато талантів, ні одне свято не обходилось без нього. За столом це був незмінний тамада. На нарадах, на змаганнях тоді ще всесоюзного значення його називали «всесоюзним тамадою». Це був визнаний лідер серед спортивних працівників, душа будь-якої компанії. Його щиро любили, поважали, цінували, він вирішував різноманітні питання на найвищому рівні.

Доброю традицією був збір усіх його друзів у день народження, 19 грудня, на день Святого Миколая. Він заздалегідь готувався до нього, наперед продумував програму. Завжди у цей день щедро накривали столи, до ранку лунали пісні, сміх і жарти. В будинку Миколи Григоровича були раді всім, хто приходив.

Все життя поряд з Миколою Григоровичем була його любляча і вірна дружина Серафима Яківна. Людина мудра, щедра, прекрасна господиня, вона завжди приязно і привітно, з посмішкою зустрічала всіх друзів і знайомих свого чоловіка, а їх було чимало.

Це були добрі, милі, сердечні люди, які, на превеликий жаль, відійшли в інший світ, але ми їх пам’ятаємо і будемо пам’ятати, бо на цій землі вони залишили свій незабутній слід.
____________________________

Згадує Майя Юхимівна Замаховська, старший викладач кафедри іноземних мов УДАУ:

ДЕРЕВА ВМИРАЮТЬ СТОЯЧИ

Моє знайомство з Миколою Григоровичем сягає у далекі повоєнні роки, коли я, учениця Уманської середньої школи № 7, разом з моїми подругами не пропускали жодного змагання з волейболу чи футбольного матчу на стадіоні ім.Котовського, поруч з яким розташована наша школа. Ми вболівали за ту команду, в якій грав високий, стрункий, молодий, красивий Микола Євстратов і були по-юнацьки закохані в нього. Його, видатного на всю Умань спортсмена, знала і любила молодь міста.

Мені не раз доводилось бути у Миколи Григоровича вдома. У затишній садибі, яка дісталась йому у спадок від батьків, він був справжнім хазяїном – з любов’ю порався у садку, обрізав дерева, збирав пахучі груші і яблука, щедро пригощаючи ними своїх друзів. А їх у Миколи Григоровича було дуже багато. Хлібосол, майстер розповідати анекдоти, гостинний господар, незамінний тамада, він завжди був у центрі уваги, навколо нього вирувало життя, він випромінював добро і життєрадісність, здоров’я і силу.

З дому до університету він у досить солідному віці ходив пішки або їздив на велосипеді, завжди підтягнутий, стрункий, у прекрасній спортивній формі. За багато років спільної роботи в університеті я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь хворів.

Є люди, які ще за життя стають легендою, символом своєї епохи. До таких особистостей належить Микола Григорович Євстратов. Він був символом, візитною карткою Уманського сільськогосподарського інституту. Коли у святкові дні, під час демонстрацій, на центральну площу міста виходила колона УСГІ, то її здалеку впізнавали по могутній постаті Миколи Григоровича, який неповторно, на витягнутій руці, гордо ніс прапор інституту. Коли де-небудь у Москві чи Ташкенті під час всесоюзних нарад згадували Уманський сільськогосподарський інститут, то поруч з ім’ям професора С.С.Рубіна, якого знав увесь учений світ Союзу, називали також Миколу Євстратова, також добре знаного не лише у спортивних колах, а взагалі у всіх аграрних вищих навчальних закладах, керівних органах фізкультури і спорту тодішнього Союзу.

Його безмежно любили студенти. І це була щира, справжня любов, яка з роками міцнішала. Мені неодноразово доводилось бачити, як на традиційних зустрічах випускників, які відбуваються в університеті щороку в останню суботу червня, його зустрічали колишні вихованці. Тільки-но з’являвся на сцені Микола Григорович, зал вибухав бурхливими оплесками. Його обожнювали, поважали, любили, в нього закохувались. Але він був вірним усе життя своєму першому коханню – білявій, сіроокій Симочці (Серафимі Яківні), медичній сестрі, яку він зустрів у легендарному Севастополі, у полум’ї війни, серед пожеж і гуркоту снарядів і яка пройшла з ним довгий життєвий шлях, поділяючи радість і горе, нестатки і добробут, з якою він відсвяткував золоте весілля.

Микола Григорович нагадував мені кремезного дуба, під шатами якого так приємно дихається у літню спеку. Навесні він чарує смарагдовим листям, а восени заворожує багряним вбранням. Отаким міцним дубом прожив своє життя Микола Григорович Євстратов і пішов у вічність стоячи, як вмирають дерева…
___________________________________

Ну вот и все.
Материалом для данной статьи послужила книга и отдельные фотографии, хранящиеся в музее университета. Текст книги приведен почти без сокращений.
В создании данной страницы принимала участие вся группа поддержки сайта:

Текст и фото - Уманчанка,
Технические вопросы и оформление - админ и редактор-модератор Шурик,
Консультации - Л.Цимбровская, Н.Михайлова.

Мы прощаемся с вами. Всех вам благ. И до новых встреч на сайте.

4 марта 2008 г.