Пам'ять про "Анадир" жива в серці ветерана

Ми часто розповідаємо про ветеранів Державтоінспекції, про людей, які прожили непросте, але таке цікаве життя. На їх багатому життєвому і службовому досвіді ми маємо виховувати нинішнє покоління молодих працівників ДАІ. Адже людям, які багато років віддали службі в МВС, є чим поділитися із своїми молодшими колегами, передати їм той безцінний багаж накоплених знань і умінь. Сьогоднішня наша розповідь також про ветерана ДАІ, Любича Василя Яковича з міста Умань, який віддав цій службі своїх кращих 15 років і загалом більше 20 - у структурі МВС. Його син Володимир, підтримуючи сімейну традицію, нині також служить в 2-му відділенні ДАІ (для обслуговування доріг державного значення). Та Василь Якович попросив розповісти нас про іншу сторінку його життя, про те, як він з своїми товаришами в далекому 1962 році виконував інтернаціональний обов'язок на острові Куба, беручи участь в секретній операції "Анадир".
Важко повірити в те, що могили наших бійців знаходяться і на Кубі. Але це незаперечний факт. І ми повинні знати і пам'ятати про нього, щоб в черговий раз наші сини не стали заручниками геополітичних інтересів державних можновладців, для яких нові сфери впливу важать більше людських доль. Але у далекому 1962 році Микита Сергійович Хрущов про це не думав, ініціювавши військову операцію під кодовою назвою "Анадир", головним завданням якої було розміщення радянських ракет на Кубі з тим, щоб ще раз продемонструвати США, головному опоненту СРСР на міжнародній арені, хто ж таки у світі господар. Чим усе це закінчилося, ми прекрасно знаємо. Але ми майже нічого не знаємо про простих людей, радянських солдатів, руками яких творилась тогочасна історія.
Події тих днів ніколи не викреслити з пам'яті, не заховати в серці. Вони, як перелітний птах, постійно повертаються у спогадах, снах, думках. І не важливо, чи ти був ракетником, чи радистом, чи льотчиком, чи простим водієм, чи ти з автоматом у руках пробирався крізь непрохідні тропічні хащі, чи ремонтував літаки у світлих захищених ангарах - ти пройшов через усе це, пережив усе це, власними очима бачив безглуздя наближення ядерної катастрофи, усім єством відчував смертельний шал холодної війни... Ти був там. І цього досить, щоб сказати усьому людству - зупинись, озирнись навколо. Життя ж таке прекрасне... Але як ми пізно усвідомлюємо це.
Війна. Нехай її історики і називають холодною, маючи на увазі відсутність великих битв, та усе ж - війна. Вона пронеслася смертельною стрілою душами багатьох молодих хлопців. Не оминула вона і Василя Яковича Любича, уродженця села Іванівки Уманського району Черкаської області.
Його життєва дорога починалась доволі звичайно, як і у більшості радянських хлопців: сільська десятирічка, робота у колгоспі, армія. Армія, яка близько півстоліття тому була чи не єдиною можливістю вирватись з нужденного села, побачити світ, стати на ноги. Тож і зрадів молодий Василь, отримавши повістку з військкомату. Шкода лише, що через-перенесену у дитинстві хворобу не потрапив у морфлот, у якому так мріяв служити.
Він опиняється у військах зв'язку. За час служби довелося змінити кілька гарнізонів: Шостка, Курганська область, Польща, Берлін. Постійні передислокації, нові країни, нові знайомства, нові враження, І дорога. Коли перестук коліс потяга стає найулюбленішою піснею.
Наприкінці літа 1962 року Василь з товаришами опиняється у литовському порту Лієпая. Після прибуття їх одразу ж перевели на суховантажний корабель "Кисловодськ", а також відібрали документи та наказали змінити військову форму на цивільне вбрання. Для чого все це робилося, тоді ніхто не знав. І лише увечері у трюм до солдатів спустився генерал, який повідомив, що усіх їх направляють до братської Куби, яка потребувала допомоги у боротьбі за свою незалежність. Він також пояснив, що це інтернаціональний обов'язок усіх радянських військових, тож і виконувати його вони повинні чесно та добросовісно.
А першого вересня 1962 року "Кисловодськ" взяв курс до берегів острова Свободи. На бійців очікував важкий довгий морський перехід; Усіх їх помістили у тісні трюми. Багато солдатів захворіли на морську хворобу. Організм погано пристосовувався до морського повітря та малокалорійної їжі. Один з бійців не зміг перенести цього випробування... Поховали його за морським звичаєм, віддавши тіло океанській стихії. На палубу виходили невеликими групами по кілька годин на день. Але лише за умов, що не було американських кораблів, а у повітрі, - літаків чи вертольотів (США здогадувались про плани радянського командування, тож і контролювали усі основні морські шляхи).
16 вересня прибули до кубинської столиці Гавани. Швидко розвантажили кораблі і, вишикувавшись у колони, рушили на околицю міста, де розбили наметове містечко. Саме там Василь Якович і пізнав усі особливості служби у тропічній країні. І вистачить всього кількох слів, щоб уявити картину тієї кубинської осені: неймовірна спека, яка чергувалась з сильними зливами, хмари москітів, отруйні змії та павуки, щури, хвороби. Змушені були харчуватися лише сухарями та макаронами, адже від вологості м'ясні консерви швидко ставали непридатними для харчування. До того ж солдатів позбавили будь-якої можливості спілкуватись з рідними, заборонивши їм писати листи додому. Воїнам доводилось розпочинати життя на новому місці з нуля. Копали окопи, будували огорожі, закладали фундаменти приміщень, які пізніше самі і зводили. Споруджували дороги, прокладали лінії зв'язку. За короткий час ціною значних зусиль на острові з'являлись сучасні аеродроми, військові бази, ракетні пускові установки. Радянські солдати також готували кубинських бійців, передаючи їм навички володіння різноманітними видами зброї.
Не рідко доводилось підніматися по тривозі, коли на табір нападали загони контрреволюційної армії. Погіршилося становище на острові з оголошенням США блокади Куби. Як розповідає Василь Якович, усі тоді жили в очікуванні війни. І ніхто навіть приблизно не уявляв її масштаби та наслідки. Адже розташовані на острові радянські ракети з ядерними зарядами могли долати відстань у 2 тисячі кілометрів, могли знищити Вашингтон та багато інших міст Америки. А у тому, що уряд США відповість СРСР теж ядерним ударом, ніхто не сумнівався. На людство чекав би атомний армагедон.
Та здоровий глузд переміг амбіції керівників держав. Карибську кризу вдалося розв'язати мирним шляхом. Хоча Радянський Союз і змушений був піти на поступки та вивести свої війська з острова Свободи.
2 листопада 1963 року демобілізувався і Василь Якович, який разом з товаришами повернувся додому. Але багато радянських солдатів так і не змогли побачити свої домівки, рідних батьків, братів та сестер, коханих дівчат, вірних друзів. З болем Василь Якович констатував, що якщо восени 1962 року радянське кладовище нараховувало 3 могили, то восени 1963 - уже 60. На перший погляд небагато. Але якщо уявити, ,скільки матерів та батьків не побачили своїх синів, ця цифра не здається такою мізерною. Це реальні жертви холодної війни. Холодної не тому, що так вважають історики, а тому, що віддзвеніла вона холодною струною у багатьох серцях...
Повернувшись додому, Василь Якович поступив навчатися у Харківське училище Міністерства охорони громадського порядку, а після його закінчення працював в автодорожній інспекції. У1967 році він одружився. Став батьком двох дітей, і життя наповнилось сімейними радощами і водночас клопотами... Тепер він уже щасливий дідусь п'яти онуків.
Свої військові заслуги Василь Якович оцінює скромно: "Виконували інтернаціональний обов'язок, вірили, що відстоюємо незалежність Куби, яку її народ виборов у кровопролитних боях. Але й розуміли, що від ядерного конфлікту ніхто не виграє, а програє все людство".
Кубинський уряд високо оцінив заслуги радянських бійців: у липні 2000 року посол Куби в Україні вручив державні нагороди колишнім радянським солдатам, учасникам карибської кризи. Отримав її і Василь Якович.

Іван Заболотний
Черкаська область
18.08.2007р
http://cgz.ck.ua/
УМВС України в Черкаській області