Кривава неділя Острівця - Була війна...

Ой, не тільки "край містечка Берестечка" і не тільки "на чотири милі" святу
рідну землю славні наші люди "своїм трупом вкрили"! Ступаю
багрянцем-падолистом зеленобрамських лісів. Хрускіт хмизу, галуззя під ногами
відлунюється скаженими автоматними чергами, пронизує душу й мозок, і та
тріскотнява вже болить-пече, як тріск кісточок людських. Про що думу думає он
той майже в чотири обхвати дуб на узліссі? У ньому безліч куль і осколків.
Кажуть, що, вилізши на нього ясної днини, можна було побачити Умань. Так
було. Теперечки на перегоні від прадуба до Умані, а навпростець це кілометрів
із тридцять, звилися в небо гінкіші дерева, не скалічені війною, та й
заступили дубові світ. Але він не пасує - розпинає рамена все вшир та вшир.

Тут у кожній старій деревині сидить метал - наш чи німецький. Тут похизувався
лютий підступний ворог 1941 року над виснаженим нашим воїнством. А вже
згодом, у 1944-му, наш звитяжець поквитався з зайдами. Звершилося те в районі
преславного града Корсуня, якому відтоді додали ім'я-близнюк -
Шевченківський. Ось вам і долі людські, долі крайові, земні...

Про Зелену Браму писано-переписано. Народ саме так називає не лише зелену
діброву, а й увесь регіон. Але скільки не напишеш про цей край, все одно то
мізер того, що тут творилося. Сьогодні ж хочеться повідати читацькому загалу
"Сільських вістей" про криваву неділю села Острівець, яке на межі Черкащини й
Кіровоградщини, на березі пісеннозвісної Ятрані, села, яке одним крилом
припало до лісового масиву-урочища з гарною народно-поетичною назвою "Зелена
Брама".

У цій місцині не тільки "Ятрань круто в'ється", а рівнобіжно струменить її
менша посестра Оксанка. Започинається вона неподалік, на малій батьківщині
наймолодшого радянського командарма І. Д. Черняховського, в селі Оксанина.

Оці дві річечки течуть паралельно, ніби Тигр і Євфрат. У їхньому межиріччі,
вважай на острівці, давним-давно поселилися люди. Мали мороку, надто
паводкової пори, бо треба було рятувати одразу два містки. Виникла ідея: у
найвужчому перешийку прорити канал (єрик) і зілляти дві річечки на західній
окраїні села, а не там, де вони з Божого веління споконвіку злучаються.
Громада обсмоктувала цю ідею, але руки до її вирішення не доходили. Аж ось
якимось побитом затесався в село чоловік на прізвище Пишний. Громада Острівця
прихистила навзаєм за те, що Пишний прориє канал од Оксанки до Ятрані,
розмашистих ступенів із сотню. Так його відтоді й називають: канал Пишного.

Та це лише заспів до трагічної пісні села. Бо є в його історії кривава
неділя. Саме нею село Острівець Уманського району має стати на скрижалях
історії поруч із волинськими Кортелісами, Копищем, що на Житомирщині, чеським
Лідице чи білоруською Хатинню.

У переддень Різдва Христового 1944 року на околиці Острівця отаборився
німецький обоз - із півтора десятка підвід. Спогади нині ще живих свідків
Варвари Заруби, Михайла Кам'янецького, Дмитра Чичука дещо суперечливі: один
каже, що на обоз напали звичайнісінькі мародери, яких у воєнній розрусі не
бракувало, інші твердять, що партизанам конче потрібна була зброя,
боєприпаси. Думалося, мо, обоз із зброєю. Факт у тому, що його було розбито
вщент.

12 січня в село вцурганилися дві вантажівки, напхом набиті фашистами, що мали
нарукавні пов'язки з малюнком людського черепа.

- Це щось сатанинське, - згадує Варвара Заруба, - колотили селом, перевертали
його, але жодного мужика не зловили, бо ті завчасно поховалися хто де.

Німці, звіріючи, подалися на Борщову - село в облозі угіддя "Зелена брама".
Тут базувався партизанський загін імені Сталіна, кістяком якого були наші
бійці, котрим пощастило вирватися з оточення на початку війни в цих місцях. У
Борщовій не було старости, поліцаї обходили село десятою дорогою.

Що там і як було, але німчаки звідтіля не вернулися. І от 14 січня 1944 року
у Острівець прибуло вже 12 автомашин із фашистами. Шукаючи партизанів, палили
село. Людей зігнали неподалік отого каналу Пишного. Поділили на два табори:
мужчин в один бік, жінок і дітей - в інший. І знову суперечливі свідчення.
Один пояснює, що місце катівні - сільське глинище - на німецьку педантичну
прикидку, не могло вмістити всіх скопом. Інший докидає навздогад, що жінок і
дітей фашисти знищувати не намірялися. Тому так народ розділили.

Чоловіків, юнаків, навіть молодших шістнадцяти літ, але рослих, зігнали до
гурту підозрюваних у партизанстві. Лютував німець-нелюд, мовчав люд місцевий.
Знав чи не знав партизанів - нападників на обоз, але ніхто нікого не виказав.
Сто сорок два чоловіка уклали фашисти в глиняний кар'єр. Гаряча праведна кров
парою дихала в різдвяний мороз.

Жінок і дітей фашисти погнали в сусіднє село Рогову. Певне, там, у такому ж
глинищі, мали їх усіх покосити. Але по дорозі до Рогової залякану юрбу
наздогнав німецький легковик. Офіцер, вистрибнувши з авто, подав знак "Стоп!"
Люд залементував стоголоссям! Михайло Кам'янецький мав тоді шість рочків од
роду, нині згадує:

- Мене жіночки настрополили, щоб я впав у ноги охоронцеві і молив пощади...

Невідомо, що говорив офіцер, догнавши конвой. Кажуть, нібито налякав заброд
німецьких тим, що партизани оточують край, треба тікати. Потім офіцер чимдуж
погнав легковика у бік Острівця, звідкіля ще долинали поодинокі постріли і
вибухи гранат. Здогадуються люди, що то був антифашист Ганс Алексак, який мав
зв'язки з партизанами, але не вливався в їхні ряди, бо в такий спосіб
приносив на олтар перемоги над фашизмом більше користі. Не встиг Ганс до
глинища в Острівці. Там уже по периметру ями рвалися гранати. Фашисти таким
чином хотіли прикрити землею тіла забитих.

Самого ж Ганса невдовзі смерть насіла в сусідньому селі Небелівка.

Ревма ревла схарапуджена худоба на попелищі Острівця. Німці та їхні прихвосні
відстрілювали скотину, вантажили на автомашини. Вцілілі люди розбрелися по
сусідніх селах. Аж до приходу наших не всякий наважувався ногою ступити у
спалене село. Полягло 142 острівчан...

Варвара Заруба каже, що тиждень шукала тіло батька. Припинила пошуки лише
тоді, коли тато наснився їй. Привидівся й каже: "Не шукай мене, бо не знайдеш
- я на самісінькому дні глинища...". Там же лягло у братську могилу з десяток
її родаків - чоловіків із по-козацьки замашним прізвищем Заруба.

Вцілілі острівчани на своїх руках, на своїх горбах підняли рідне село з руїн,
із попелищ. Варвара Заруба вилущує спогади:

- Ото після громадської роботи і поодинці, і вулицею, кутком-толокою йшли в
ліси, різали скалічене осколками дерево, будували хати.

Жаль, що з жінчиних тайників пам'яті вивітрилося прізвище дідуся з
Вільшанської Слободи, який невсипно керував жіноцтвом. Його прізвище годилося
б золотом прописати на відбудованому Острівці. Жіноцтво під його орудою
вправлялося в теслярському ремеслі і в полі.

Криваве, стражденне місце Острівця - слава Богові та людям - доглянуте,
прибране. До обеліска, до стел із прізвищами тут похованих воістину не
заростає народна стежка.

І зовсім не випадково вище згадано Тигр та Євфрат. Пече в грудях від
викривленої нашої колишньої ідеології виховання. Тигром і Євфратом забивали
мені зовсім юну голову, спраглу до пізнання. І лише сьогодні, на сьомому
десятку літ після війни, завдяки щирому патріоту України і зеленобрамських
окраїн зокрема, водієві газети "Колос" Тальнівського району Віктору Зарубі,
синові Варвари Заруби, славному внукові отих Заруб, що покояться в Острівці,
благословляємо розголос про криваву неділю Острівця.

Не було там до чого притулити "керівну і спрямовуючу силу", тим-то далі
Уманського району (та й тут обтічно) нічого не говорилося про лихо простого,
вищої проби народу. А Віктор Заруба возив і возить своїх дітей на поклон цим
святим місцям...

Зелена Брама - Острівець - Корсунка

Черкаської області.

"Сільські вісті" 2007.01.19