Леонід Ілліч – «батько» Леоніда Даниловича

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Саме за Брежнєва і за його активної участі сталася девальвація і без того істотно травмованих попередніми часами моральних цінностей. А ще часи пізнього маразматичного Ілліча народили масовий цинізм і зневагу до будь-яких ідеалів.

У країні, де Новий рік настає раніше, ніж Різдво Христове, а потім відзначається ще й “старий Новий рік”, з хронологією завжди будуть проблеми. І з людськими головами також. От і зараз: 100-літній ювілей Леоніда Брежнєва його прихильники відзначають 19 грудня, хоча насправді має йтися про 1 січня 2007 року. Але сам “Ілліч-2” гуляв свій “день варення” завжди за старим стилем, очевидно, щоб не суміщати свята і мати більше приводів для чаркування. Отож, доведеться і нам згадати особисто дорогого Л.І. саме під це число.

Як свідчать соціологічні дані, зараз чимала кількість наших співгромадян вважає добу правління Леоніда Ілліча Брежнєва “золотим часом” і була б не проти повернутися у ті роки. Воно і зрозуміло: політична стабільність, гарантована робота й окраєць хліба з куснем масла, хай і не надто товстим, поступове розв‘язання житлової проблеми, можливість підглядати в телевізійну щілину за солодким життям “прогнилого Заходу”, відсутність масових репресій – та як тут радянській людині з її досвідом постійного балансування на грані виживання не радіти цьому?

Проте насправді брежнєвський період був періодом, коли радянська система не тільки здійснила самодеструкцію, погасивши всі можливості свого розвитку в науці, в техніці і технологіях, в соціальній сфері, але і заклала основу мерзоти дня сьогоднішнього. На цій мерзоті – відчутний відбиток особистості самого Брежнєва, за 18-літній час правління котрого сформувалося кілька поколінь наших теперішніх політичних вождів і культурницьких махатм.

Хто ж він був такий, Леонід Ілліч Брежнєв?

Пролетар у другому поколінні, майбутній генсек народився в сім‘ї робітника-металурга в селищі, офіційно званому Кам‘янське (у народі Кам‘янка), почав навчання ще у царській гімназії, продовжив у “трудовій школі”, а потім був змушений у 15-літньому віці піти працювати кочегаром. Як бачимо, за клятого царату перспективи Леоніда на здобуття ґрунтовної освіти були значно кращими, ніж за радянської влади: після закінчення гімназії дорога стелилася прямо в університет або політехніку; не гіршими, очевидно, були б його освітні перспективи і за демократичної УНР, але встановилися “совєти” і наклали на молодого Брежнєва свій невигойний відбиток. Курський землеустрійно-меліоративний технікум, металургійний інститут в Дніпродзержинську (заочно), танкова школа у Забайкаллі – ось освіта майбутнього генсека. А членом ВКП(б) він стає 1931 року як... кочегар (влаштувався на пару років на батьківський завод, бо ж землеміру шлях у партію був закритий).

Середина 1930-х. Молодий інженер, уже одружений, з двома дітьми, працює в Дніпродзержинську. І потрапляє “у струю”. Адже представників його покоління чекало дві долі: або потрапити у жорна “великого терору”, або стати “висуванцем”. Тут багато що залежало від випадку, від збігу обставин. Брежнєву пощастило – у жорна він не потрапив. Можливо, тому що не був надто яскравою постаттю? З іншого боку, відсутність визначних лідерських якостей і схильність до чаркування та прекрасної статі мали й другу сторону: злет Л.І. був не надто стрімким: інші в 34 роки ставали наркомами, а він – тільки одним із секретарів Дніпропетровського обкому партії.

На війну Леонід Ілліч вирушив у дуже специфічній ролі – він був зарахований до спецгрупи Південного фронту, яка складалася з номенклатури, покликаної проводити радянизацію Румунії. Але з радянизацією 1941 року не вийшло. Брежнєв мусив перетворитися на звичайного політпрацівника. Особливу кар‘єру на війні він не зробив: пішов воювати бригадним комісаром, потім, коли політпрацівників переводили на стандартні військові звання, був переатестований полковником, і лише 1944 року став генерал-майором. Воно й не дивно: ось фрагмент із характеристики на бригадного комісара, яку дав представник ГоловПУРу Червоної армії: “Чорнової роботи цурається. Воєнні знання т.Брежнєва – вельми слабкі. Чимало питань розв‘язує як господарник, а не як політпрацівник. До людей ставиться не однаково рівно. Схильний мати улюбленців”. Що й казати, дуже влучна характеристика, і не тільки стосовно воєнного часу. Але ж було чимало значно гірших “совків”, тому Брежнєвими радянська влада не кидалася...

Два ордени Червоного Прапора, ордени Червоної Зірки і Богдана Хмельницького плюс дві медалі – надто скромний результат навіть для політпрацівника. Схоже, Леонід Ілліч особливо не рвався на передову. Хоча і сплавав на Малу Землю (для молодшого покоління читачів: це такий плацдарм під Новоросійськом, який утворився внаслідок ганебного провалу десантної операції з узяття міста і потім був піднесений до масштабів грандіозного воєнного епізоду) і навіть сфотографувався там з червонофлотцями (хоча більше любив фотографуватися з дівчатами, і звісна річ, мав ППЖ – “похідно-польову жінку”). Утім, був на рахунку полковника Брежнєва один справжній бойовий подвиг – коли він потрапив на передову в момент німецької атаки і замінив убитого кулеметника, стримуючи вогнем “Максима” ворога. У спогадах, написаних за Леоніда Ілліча штатними борзописцями, цей епізод поданий досить скромно, а тим часом полковник після відбитої атаки був мокрий, як хлющ, і руки і нього трусилися, тому цигарку йому запалив ад‘ютант, і сил вистачило тільки на серію крутих солдатських матюків... Але саме цей бій, що якнайкраще характеризує Брежнєва і як людину, і як військового (стріляти вмів прекрасно), залишився тоді без нагороди. І на параді Перемоги куди Брежнєв потрапив тому, що вже після 9-го травня одержав посаду начальника політуправління Четвертого українського фронту, майбутній генсек виглядав зі своїми нагородами скромно у порівнянні не тільки з бойовими генералами, а і з рядовими бійцями.

Утім, схоже, саме під час війни Брежнєв, який певний час воював на території УРСР, потрапив в “обойму” першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова, - а це важило значно більше, ніж десяток орденів. Отож, через рік після війни Брежнєва ставлять першим секретарем Запорізького, потім – Дніпропетровського обкому партії, а в 1950 року, коли Хрущов був переведений на роботу в Москву, він “перекинув” Брежнєва керувати Молдавією. На XIX з‘їзді в 1952 році Леонід Ілліч став секретарем ЦК КПСС і членом президії ЦК, отже, втрапив до найближчого оточення Хрущова. Але всі ці посади Брежнєв втратив одразу ж після смерті Сталіна, коли до влади прийшов тандем Берія-Малєнков, хоча і залишився у Москві – у званні генерал-лейтенанта і на посаді начальника політуправління Військово-Морського флоту СРСР (о радянська номенклатурія! Металург-танкіст керує політроботою на флоті!). За зупинену кар‘єру Брежнєв помстився: він був серед тих генералів, кому змовники з ЦК доручили арешт Берії. І знову Леонід Ілліч, коли припекло, проявив себе людиною небоязкою: ця акція могла закінчитися погано, але, якби він відмовився, можна було потрапити під трибунал як прибічнику “англійського шпигуна Берії”...

Якраз у ці роки “дорогий Леонід Ілліч” перетворився з українця на росіянина. Ця трансформація була зроблена, як завжди, вчасно (інтуїція у майбутнього генсека працювала бездоганно). У довоєнних партійних анкетах і якийсь час по війні Брежнєв упевнено виводить – "українець". Але тепер, у Москві, прагнучи досягнути високих постів, він так само упевнено пише – "росіянин". Сучасні російські автори підкреслюють, що він і справді був росіянином, а українцем записався, щоб легше було зробити кар‘єру в радянській Україні. Ба більше – мовляв, Брежнєв й українську мову не знав, хіба що кілька побутових речень.

Але те, що батьки Брежнєва були росіянами, ми знаємо... від самого Брежнєва. Так, Ілля Брежнєв був родом з Курської області, і переселився на Україну ще у ХІХ столітті. Так, мати Брежнєва була родом з Донбасу. Але хіба всі на Донбасі питомі росіяни? І справа навіть не в цьому, чи були серед предків Леоніда Ілліча особи на "-ко". Справа в тому, що не міг Брежнєв, здобувши вищу освіту в УСРР, коли ще не закінчилася українізація, не знати українську мову. Та й невже у Кам‘янці всі розмовляли російською? Ой, злукавив “Ілліч-2”, ретельно вишкрібаючи зі своєї біографії всі українські сліди – як і тоді, коли пішов вступав до партії кочегаром та українцем (не вистачає у КП(б)У представників робітничого класу та корінного етносу? то тримайте мене, коханого!). До речі, потім щось схоже зробить Леонід Кучма – з українця ставши росіянином, а після 1991 року знову українцем – дніпропетровсько-брежнєвська школа!

Та, схоже, саме такі гнучкошиєнки і були потрібні – і Микита Сергійович “кидає на цілину” свого протеже – 1954 року Брежнєв стає спочатку другим, а потім першим секретарем ЦК компартії Казахстану, очоливши реалізацію одного з головних хрущовських проектів. І справді, цілина у перші роки дає небувалі врожаї, тому Леонід Ілліч тріумфально 1956 року повертається до Москви не просто одним із секретарів ЦК КПРС, а куратором ВПК, включно з космонавтикою. А на по-варварськи розораних цілинних землях починаються “чорні бурі”, і дуже довго Казахстан не дасть таких високих врожаїв, як ті, якими Брежнєв вистелив собі кар‘єру...

А кар‘єра видалася нівроку. Невдовзі Леонід Ілліч стає третім персонажем радянської ієрархії – головою президії Верховної Ради СРСР. Цього він не зміг би домогтися, не перетворившись із переконаного сталініста на полум‘яного “борця з культом особи”. 1964 року Брежнєв увійшов до числа учасників змови партійної еліти, яка вирішила змістити надто вже непрогнозованого Хрущова, котрий почав говорити небезпечні речі – про необхідність боротися “навіть із віддаленими наслідками сталінської тиранії”, оскільки “наш соціалізм – лайно, справжній соціалізм – у Швеції”. “Ілліч-2” не був ключовою постаттю змови, і, можливо, саме тому став компромісною постаттю, яка влаштовувала всі угруповання, і тому змовники тимчасово, як вони вважали, надали Брежнєву посаду керівника КПРС. Але немає нічого більш постійного, аніж щось тимчасове – і шляхом умілих апаратних маневрів за кілька років “компромісний” діяч розгромив і радикальних неосталіністів, і соціалістичних реформаторів, зосередивши в руках своєї команди всю повноту влади в СРСР.

І добре б, якби ця команда складалася з професіоналів. Проте згадаймо слова характеристики про “улюбленців” і зрозуміймо, що коріння феномену “любих друзів” росте саме з брежнєвського стилю керівництва. І не тільки воно...

Після зосередження у своїх руках усієї влади Брежнєв, схоже, став нарешті самим собою – тонкосльозим дідуганом, котрий гноїв у таборах сотні політв‘язнів; зразковим сім‘янином, що до 70-ти років примудрявся мати любасок; особою невизначеної національної належності, для якої злочином були всі “буржуазні націоналізми”, навіть якутський, крім російського; невтомним борцем за мир, який здійснив вторгнення до Чехословаччини та Афганістану і якого за руку спинили 1981 року, коли він уже розгорнув війська для агресії проти “солідарної” Польщі; щедрим меценатом мультиплікації (“Ну, постривай!” – це був улюблений мультик “Ілліча-2”), за якого “на полицю” були покладені десятки кращих кінофільмів – і т.д., і т.п.

Одне слово, чотири рази Герой Радянського Союзу, кавалер понад 200 орденів та медалей (в тому числі десятків бойових) Леонід Ілліч Брежнєв, маршал, визначний полко- і флотоводець, теоретик марксизму-ленінізму, лауреат Ленінської премії в царині літератури за не ним написані мемуари був типовим “совком”. Як продуктом певної доби, так і продуцентом десятків мільйонів собі подібних.

Саме за Брежнєва і за його активної участі сталася девальвація і без того істотно травмованих попередніми часами моральних цінностей. Чого варті лише бойові нагороди, які “Ілліч-2” щедро чіпляв собі та своїм улюбленцям (дуже часто – людям бездарним та зарозумілим), чи оздоблені брильянтами незчисленні “подарунки трудящих” дорогому товаришу Брежнєву! Саме цей персонаж став своєрідною “матрицею” для відтворення у нових поколіннях, аж до наших днів. Саме за Брежнєва і під його крилом номенклатура стала служити не державним інтересам (як би хибно їх не розуміли), а сама собі, своєму збагаченню. Саме тоді створилася така економічна система, яка виявилася неспроможною до трансформації у щось більш путнє, і тоді ж народилося крилате гасло: “Партія крала і нам давала!”, під яким пішли на штурм нової доби банкіри-комсомольці. А ще часи пізнього маразматичного Ілліча народили масовий цинізм і зневагу до будь-яких ідеалів. Одне слово, велике спасибі особисто дорогому Леоніду Іллічу за неоціненний внесок у формування світогляду нашої політичної еліти і чинних суспільних вартостей!

Сергій Грабовський, Заступник головного редактора журналу “Сучасність”