Формула успіху директора Анатолія Ліпкана

Фахівці вітчизняного аграрного машинобудування, які пережили і кризи, й реорганізації, називають «Уманьферммаш» заводом-феноменом. Типове вузькоспеціалізоване підприємство радянських часів, що випускало три види техніки для ферм, за всіма ознаками мало загинути, втративши замовлення, адже в кризу 90-их тваринницька галузь першою потрапила під ніж. Вижили завдяки тому, що зуміли в рекордно короткі строки освоїти нові види продукції, в першу чергу грунтообробну техніку, і знайти надійного інвестора.
Нині «Уманьферммаш» — промисловий гігант регіону, від якого в значній мірі залежить формування бюджету міста, він гарантує надійний заробіток своїм працівникам (на сьогодні середня зарплата по заводу – 3500 гривень), регулярно виділяє кошти на розвиток міської інфраструктури (торік дали 2,7 мільйона гривень). Статус ферммашівця цінується високо, колеги з інших підприємств можуть по-доброму позаздрити захищеності трудівників цього заводу. Унікальна особливість підприємства — його потужний соціальний шлейф: власні гуртожитки, їдальні з соціальними цінами, пекарня, магазини, спортзали. Завод будує житло, з 1991 року спорудили 1039 квартир. На нинішню осінь очікується ще 72 новосілля — здаватимуть новий будинок. На вулиці Котовського, над Осташівкою, за останні роки виріс цілий ферммашівський мікрорайон з дитячими і спортивними майданчиками, магазинами, аптеками, кафе. Колективним договором передбачається щорічна матеріальна допомога працівникам; в нинішньому році для цієї мети асигновано 2,2 мільйона гривень.
«Завод живе, тому що маємо такого генерального директора – Анатолія Васильовича Ліпкана», — стверджують в один голос ферммашівці. Це найкоротше і, мабуть, найвичерпніше роз’яснення феномену «Уманьферммашу», яскравий приклад ролі лідера, особистості в історії підприємства, колективу, краю.
За плечима Анатолія Ліпкана — заслуженого машинобудівника України, депутата обласної ради, почесного громадянина Черкащини і великого патріота краю – 39 років директорського досвіду, з них майже три десятиліття — в Умані.
— Анатолію Васильовичу, «Уманьферммаш» славиться своєю соціальною сферою, завод називають «островом благополуччя» серед кризи. Навіть економічно міцні підприємства намагаються за будь-якої нагоди позбутися «шлейфу» соцкультпобуту — приміром, продають гуртожитки, ріжуть на брухт заводські котельні, які обі­грівали житло. На «Уманьферммаші» — навпаки, нарощують «соціалку», а це ж великі затрати.
— Кожен керівник з досвідом знає, що основні фактори, на яких тримається підприємство, — досконалість техніки, кваліфікація працівника, виробничо-побутові умови. Всі три складові цієї формули рівноцінні, але на перше місце я завжди ставлю людину. Адже навіть найдосконаліша техніка без умілих кваліфікованих рук залишиться мертвим капіталом. Повинна бути взаємна повага людини і виробництва: якщо завод дає добрий заробіток, житло, путівку у санаторій, інші соціальні гарантії, тоді кожен — і станочник в цеху, і конструктор у бюро — дорожить своїм місцем, вкладає душу в роботу, нарощує кваліфікацію. В кінцевому результаті такі капіталовкладення у людину повертаються сторицею, тому що підвищується ефективність виробництва, на заводі чудовий колектив, робітники — золоті руки, талановиті конструктори. І вони знають, що тут, на підприємстві, своєю старанною працею вони зароблять більше, ніж яким-небудь сумнівним бізнесом.
— І заробітки, і соціальний пакет залежить від економічного рівня підприємства. Іншими словами — аби мати що ділити, треба спочатку заробити. Якщо можна так висловитись, яка формула виробничого успіху заводу?
— Формула теж має три складових: компетентність, конкретність і контроль. Розшифрування дуже просте: на всіх ділянках, від дирекції до цеху і станка, повинні працювати висококваліфіковані професіонали, перед кожним ставиться чітке, конкретне і реальне завдання. Виконання постійно контролюється, між рівнем ефективності праці і оплатою — прямий зв’язок.
— «Уманьферммаш» має славу найкращого мецената в регіоні. Металопластикові вікна у школах, відремонтовані палати у лікарнях, облаштування дитсадочків, допомога ветеранам — це все зі щедрої руки заводу. На Звенигородському передмісті є навіть міст Ліпкана — так люди називають.
— Ну, з містком через Холерний яр – давня історія. Топографія Умані складна — горбки, перепади, звороти річки Уманки. Місток на Звенигородському передмісті був необхідний, тому що з’єднував два густонаселених мікрорайони, і діти до школи №12 по ньому ходять. Звернулися до мене місцеві жителі: допоможіть. Якщо не ми, то хто? Проклали міст наші заводські майстри, хоч не скажу, що це було просто.
Школам багато допомагаємо. Наприклад, школа №4 розташована в старовинному приміщенні кінця ХІХ століття. Будівля — шедевр архітектури, але ж дітям потрібні елементарні сучасні зручності. Де взяти на них кошти, коли бюджет кінці з кінцями не зводить? Ми зробили внутрішні санвузли, відремонтували спортзал, їдальню, обладнали спортивний майданчик. Тепер директор просить відремонтувати методичний кабінет. Обійшлися роботи майже у 250 тисяч гривень. З початку нинішнього року на благодійну діяльність завод виділив більше, ніж півмільйона. Допомагали міським школам №4, 6, 8, дитсадкам №9 і 12, міській і районній лікарням, пологовому будинку, дитячій лікарні, чорнобильцям, Святогеоргіївському монастирю.
— Мені довелося познайомитись із цікавими документами — нотатками з особистого прийому генерального директора Ліпкана. Наприклад, 18 червня зверталися два директори шкіл, дитячий лікар, завідуюча дитсадком, двоє вчителів, пенсіонери, підприємці, музикант. Всі просять допомогти, в проблеми, а часто й біди кожного, треба заглиблюватись. Звідки черпаєте душевні сили і час?
— Так склалося, що колектив нашого заводу — найбільшого в краї економічно стабільного підприємства — взяв на себе місію регіонального спонсора. Це нелегко і непросто, але в 90 випадках зі 100 вдається допомогти. Адже нерідко буває, що люди приходять до нас з останньою надією, більше нема на кого сподіватися. Ті ж пенсіонери, ветерани війни. Мій батько загинув на фронті. Тому цим людям я хочу допомогти, як допоміг би рідному батькові.
Опікаємо два футбольних клуби. Я великий прихильник спорту перш за все тому, що це інвестиції в майбутнє. Якщо діти, підлітки захоплені спортом, то це вже гарантія захисту від шкідливих звичок, згубних впливів. А сил додає вдячність людей, усвідомлення, що зроблено корисну справу.
— В Умані — міст Ліпкана, а у маленькому волинському місті Рожище є вулиця Ліпкана. Унікальна нагода — прогулятися по вулиці власного імені. Що при цьому відчуваєте?
— З цим містом, з колективом заводу «Рожищесільмаш», де я був директором, у мене пов’язано багато гарних спогадів. Я дуже вдячний людям за таку високу шану. Але важливіше не чиє ім’я носить вулиця, а який має вигляд. Вулицю Енергетичну, що веде до заводу ми вважаємо своєю візиткою. І асфальт ремонтуємо, і дерева підсаджуємо. Квіти біля прохідної – з ранньої весни і до першого снігу. На території заводу на місці старої споруди облаштували власну міні-«Софіївку» — зелену оазу з фонтаном, квітами, альпійськими гірками. Це навіть не з обов’язку впровадження естетики у виробництво, це — потреба душі. Так само як і соціальні ініціативи, допомога людям, рідній Умані. Щиро і без пафосу скажу: ми робимо це не для слави, а від душі.

"Черкаський край"
http://www.kray.ck.ua/suspilstvo/postati/item/532-formula-uspihu-direktora-anatoliya-lipkana
Інтерв’ю вела Ольга Даниленко