Спогади свідка «уманської ями»

22 червня 1941 року близько четвертої години ранку гітлерівська армія розпочала свої агресивні воєнні дії проти Радянського Союзу. На світанку вже гуділо-клекотіло і горіло небо від вибухів німецьких бомб, які падали на мирне населення. У ці перші години наш народ ще не вірив, що вже почалася справжня війна…

Ще перед війною я часто гостював у свого дядька Степана, який проживав із своєю сім’єю в Умані. Я бачив, як там кожної суботи і неділі вулицями міста маршували представники робітників заводів і фабрик та призовників з макетами військової техніки, інколи можна було спостерігати, як окремі групи відпрацьовували навчання у протигазах. Було чути браві пісні про готовність захищати рідну землю.

У суботу 21 червня ми з братом довго дивилися, як на тренувальній 74-й вишці курсанти стрибали з парашутами, які розкривалися над землею. Все це для нас було захоплюючим видовищем.

Ніч на 22 червня була неспокійною. Десь далеко на небі спалахували промені прожекторів і було чути глухі звуки від вибухів бомб та снарядів і як виють вдалині собаки – відчувалася якась тривога.

Вранці люди виходили на вулиці і говорили, що десь проводяться військові маневри. Кожний по-своєму трактував обстановку, а тих, хто говорив, що це почалася війна, міліція називала провокаторами і арештовувала, щоб не провокували паніку серед населення. Аж опівдні по радіо повідомили: почалася війна… В перші дні і місяці Червоній Армії прийшлося відступити на схід держави – і частина території тимчасово було окупована німецькими військами.

А вже в липні сорок першого гітлерівці оточили в районі Підвисокого Кіровоградської області 6-ту і 12-ту армії, основна маса яких опинилася в котлі «Зелена брама».

Я бачив, як гнали наших полонених в Умань, де був табір для них, який назвали «Уманська яма». За різними даними, там було від 74 до ста тисяч червоноармійців. В перші місяці війни німецьке командування відпускало додому тих полонених, сім’ї яких проживали на окупованих територіях, за умови, коли хтось із рідні впізнавав свого батька, сина, брата чи чоловіка і підтверджував у німецькій комендатурі табору його прізвище та ім’я.

Мій дядько С.М. Закревський був уже в літах, і його в армію не призвали, а залишили в так званій «броні». Він зумів організувати таких людей, які приходили до полонених і «впізнавали своїх», яких німці відпускали додому.

Мені з братом теж доводилося допомагати в цьому. Таким чином було вирвано з табору смерті 27 військовополонених, які потім поповнили ряди партизанських загонів. Ще є живий свідок «Уманської ями», тих подій Павло Іванович Зайцев, який проживає в Літинському районі і досі згадує свого партизанського командира М.Н. Свічколапа.

Таким мені запам’ятався початок війни і партизанського руху на Вінниччині. Вічна слава тим, хто боровся за свободу нашого народу.

Іван ЗАКРЕВСЬКИЙ, колишній партизанський зв’язковий розвідник. с. Джулинка

http://www.bershad.ua/news/syspilstvo/tomor/28688.html